"Найрозумнішим рішенням Порошенка могла стати підготовка власної заміни"

Найбільша перемога - що Путін перестав бути суттєвим фактором міжнародної політики. Світ відмовляється розмовляти з президентом РФ як із партнером. І це для України — найбільше досягнення. Але воно не наше.

Перше, що приходить на думку — томос. Українська сторона багато зробила, зокрема президент Порошенко. З іншого боку, це сталося через конфлікт Вселенського патріархату з Москвою.

А де власне наші досягнення? 2018 рік — початок виборчої кампанії. І в неї ми увійшли зі старим багажем. Погано підготувалися в усі попередні роки, починаючи з 2014-го. Не накопичили потенціалу оновлення. Заходимо на новий електоральний цикл зі старими обличчями. Знову обираємо між закам'янілим багном. Це стосується і президентських, і парламентських виборів.

Якщо дивитися на рейтинги, то — ніяк. Вони стоять. Як було у Порошенка 6-7 відсотків, так і залишилося. Це означає, що вдячний християнин не вважатиме себе зобов'язаним голосувати за президента. Як і у випадку з безвізом. Навіть якщо люди вдячні владі, то це не означає, що вона має залишитися.

Не можна казати, що Порошенко нічого не робив. Але країна хоче іншого лідера, який би символізував нову еру.

Все лише тільки починається. Виникатимуть питання із власністю: хто, чия? Багато громад мають прийняти рішення: туди чи сюди. Москва докладеться, щоб пролилася кров. Процес буде складним.

Православна церква — консервативна. Зараз є шанс зробити кроки для оновлення. Той же календар. Де-факто, православні святкують Різдво 25 грудня, нам це подобається, підключаємося до Європи.

Новий очільник Української православної церкви Епіфаній - молода людина, може піти на модернізацію. З іншого боку, чи є для цього церковне крило? Тому томос є викликом для самої церкви. Мало отримати її. Важливо зрозуміти: якою вона буде.

Порошенко мав би стати над процесом. Він же не президент вірян помісної церкви. Він президент і мусульман, і атеїстів, і буддистів. А ще Шуфрича, Мураєва, Медведчука і Рабіновича. А він не демонструє об'єднавчого імпульсу.

Погано. 2018-й — підсумок п'ятиріччя після Майдану. Президентові "викотили" рахунок. У нього проблеми навіть із виходом у другий тур. Це теж підсумок.

Недовіра до глави держави зросла. Щоб піти на другий термін, Порошенкові треба перемогти самого себе. Українці мали би побачити нового Петра Олексійовича. Для цього повинен був зробити рішучі кроки. Мовляв, так, ця людина колись стояла у витоків Партії регіонів, але Майдан її перевернув. Але він не продав бізнес 2014-го. Офіційна версія — пропонували малі гроші. Значить, справа у грошах? Порошенко — жадібний. Про це кажуть усі, хто його знає. І це його біда.

Скільки було розмов: посадити власних друзів. Що немає кого? Так, Порошенко їх саджає - на посади. З великих фігур ніхто не потрапив за ґрати. Навіть повиходили. Порошенко не продемонстрував здатності змінюватися. А отримати ж такого Петра ще на 5 років - не хочеться.

Президент вважає себе сильним переговорником. Тому його політика — це договорняки. Зокрема, з Ахметовим. Суспільство потребувало не цього. Не можна домовлятися з головним бенефіціаром Партії регіонів, яка призвела до Майдану. Не можна мати головним каналом зв'язку з Путіним його кума Медведчука. Порошенко каже: ми би втратили комунікацію з Кремлем. А хтось пробував по-іншому?

Не сталося найголовнішого. Майдан був про справедливість. За ці роки ми не побачили, що наш запит на справедливість задоволений.

Ми прийшли до виборів не підготовленими. Досі не маємо кандидатів надії. Якби такий з'явився, відразу мав би 25-30 відсотків підтримки. І в цьому, зокрема, вина суспільства. Воно не сформулювало для політиків запит, від якого не можна відбитися. І зі своїх рядів таких людей не надало у владу.

У 2014-2015-х люди були зайняті фронтом. Хтось давав останні копійки, хтось сам йшов. Переломним став 2016-й. З'явився прем'єр Гройсман, прокурор Луценко. Порошенко почав перебирати владу. А 2018-го суспільство зрозуміло, що втратило час.

 

82 відсотки українців вважають, що країна розвивається неправильно. І винуваті в цьому корумповані, неефективні політики при владі.

Довіра до армії зросла. Гаряча стадія війни з Росією перейшла в уповільнену. Звикли, що наші втрати — 1-2 людини на тиждень. При тому, що до 2014-го взагалі не знали, що таке людські жертви. Влада впоралася у тому, що ворог не пішов далі. З нами солідарний Захід, діють санкції проти Москви.

Іде спекуляція на серйозних речах. Служба безпеки каже: ФСБ всюди. То де вони? Якщо у США їх час від часу виколупують, засуджують, то в Україні їх ще більше. Ви або робіть, а коли зробите — скажете. Або не кажіть нічого.

Кого б не обрали президентом, битва за парламент буде спробою підкоригувати перемогу. Наприклад, перемагає Порошенко, Рада будуватиметься як антипорошенківська.

Ці вибори не нестимуть освіжаючого ефекту.

Лідер перегонів Юлія Тимошенко. Але з цифрою, яка не змінюється кілька років — 13 відсотків.

Будь-який переможець не буде президентом більшості. Швидше - дуже маленької меншості.

З іншого боку є Зеленський. Його можлива перемога перестала бути теоретичною. У другому турі може з'їсти Юлію Володимирівну. Країна має шанс прокинутися із президентом Володимиром Зеленським. Хто знає, що із цим робити?

Його рейтинги падають. Про похід у президенти треба було заявляти раніше. Міг вступити у гонку й об'єднати Гриценка із Садовим. Якби утворили тріумвірат і висунули одного, могли би потягатися з Юлею.

Тимошенко неможливо слухати. Вакарчука — теж. Це банальщина - "За все хороше", "Хай живе демократія".

У Тимошенко. Подейкують, Порошенкові малюватимуть відсотки. Але Юля його обганяє удвічі. Тому намалювати неможливо. Та не наважаться. Бо можна потрапити за ґрати.

Він не вагається. Від виборів ніхто не відмовляється. Хоча його найрозумнішим рішенням було б із 2014-го готувати собі заміну.

Порошенко — трудоголік. Багато працює і мало спить. Зворотній бік цього — суне носа у справи не президентського рівня. Більшу частину часу присвячує не стратегії. А розрулює якісь проблеми Кононенка та інших пацанів.

Порошенко нікому не вірить. Тому одинокий у владі.

З президентством він не впорався. З іншого боку, все могло бути значно гірше.

Показовою для всіх стала ситуацію із видворенням з країни лідера "Руху нових сил" Міхеіла Саакашвілі. Чого має навчити цей приклад?

У нас працює поліцейська авторитарна держава. Захотіли - дали громадянство, захотіли - забрали, вигнали з країни. Саакашвілі пішов, а ми залишились.

Міхеіл вирізнявся серед українських політиків високою енергетикою. У нас таких практично нема. Політика великих змін потребує цього. Потрібно мати внутрішній ядерний реактор. У Саакашвілі він був. Хоча працював уже не так, як під час першого президентського терміну у Грузії. Міхеіла цікавили не гроші, а влада. Це політичний звір.

З іншого боку, Саакашвілі не знайшов спільної мови з українцями. Весь час був в іншій тональності. В Україні немає політиків, які говорили би однією мовою з людьми. Та якщо талановитий політик Саакашвілі не зміг домовитися з українцями, які не люблять владу, це урок для нас.

У нас залишилась президентсько-парламентська форма правління. Парламент продовжує бути протиставленням президенту. Підім'яти під себе Раду Порошенко не зміг. Але там продовжуються договірняки, як за старої влади.

2019-го боротьба за парламент стане головною. Верховна Рада у будь-якому випадку буде антипрезидентською. Тому скоріше за все, глава держави не досидиться до кінця терміну.

Гройсман під себе підігнав міністрів Порошенка, проти нього бояться йти. Але керує урядом, як жеком. Кабмін підтримує все в більш-менш нормальному стані, лагодить, коли щось "потекло". Та команди реформаторів там немає. Міністру інфраструктури Омеляну прийшло в голову зайнятись будівництвом гіперлупу (надшвидкісна транспортна система. У ній пасажири пересуватимуться у спеціальних капсулах у вакуумній трубі. Швидкість руху – до 1200 км/год. - gazeta.ua), він і робить. Все працює від ситуації, без плану.

Наслідки роботи такого уряду - в тому числі і платіжки за тепло і газ. Тут Гройсман підклав Порошенку свиню. МВФ вимагав підняття тарифів давно, але зробили це перед виборчою компанією. Підвищення цін пов'язують напряму із президентом.

 

Казати, що децентралізація - це реформа Гройсмана неправильно. Вимога провести її була від наших партнерів. Гройсман працював у рамках державної політики.

Децентралізація з одного боку справді найуспішніша реформа - на місця потрапляють гроші. З іншого - вона підкреслила феодальний стан в країні. Є умовний Труханов, який має гроші і йому додають ще. Кернеса люблять у Харкові за те, що він ставить лавочки у парку Горького. Тепер зможе поставити більше. Місцеві еліти, а не громади стали розпорядниками грошей.

Не спрацювала і реформа поліції. Молоді поліцейські почали отримувати більше, ніж слідчі з 15-річним досвідом роботи. І вони злились. Система тільки збільшила спротив.

Не можливо таке передбачити. Та після останнього Майдану ми вивчили, що однією революцією не обійтись. Потрібні суттєві інституційні зміни. Не може бути мови про делегування влади людям, які стояли на сцені. Нові люди мають піти у владу. Але не за допомогою революції.

Україна потребує нового дискурсу. Той же Гройсман поводитися як людина з партійної номенклатури, міцний господарник або маленький князьок. Армія, мова, віра - націоналістичні гасла кінця XIX століття. Під час війни ми повертаємось до таких фундаментальних істин. Але сучасне суспільство складніше. Воно розуміє ці істини і без нагадувань. Потрібно пропонувати щось нове. Таких політиків немає.

В Україні є п'ять великих гаманців. Кажуть, достукатись до населення можна тільки через них. Але ніхто не пробував їх обійти. Обама, коли йшов на перший термін, отримав великі кошти від простих американців. У нас в країні теж є 10 тисяч людей, які мають великі, але не такі серйозні гроші як в олігархів.

Той же Зеленський намагається створити навколо себе пул підприємців, крім Коломойського. Гроші виглядають по-іншому, коли є більше одного спонсора. Треба спробувати створювати проекти, незалежні від однієї кишені.

Олігархи середньої ланки хочуть докластись до політики, але пропозицій немає. Коли такі проекти з'являться, вони обов'язково дадуть грошей, бо хочуть жити і працювати в Україні.

Ситуація може змінитись, коли підемо шляхом повної парламентсько-президентської реформи. Олігархи перестануть впливати на політику так сильно. Через партії матимуть вплив, але він буде вужчим.

Нічого нового не відбудеться. Росія хоче знати, з ким може мати справу в Україні. Медведчук переконав свого кума, що матиме велике представництво у парламенті. Росія сподівається, що через Раду отримає лояльну владу. У жовтні 2019-го побачимо багато російських грошей.

У той же час, збільшиться тиск з боку США. Західні партнери так само чекають виборів. Вони не задоволені Порошенком. Їм не сподобалось оголошення воєнного стану, говорять про це прямо.

 

Колись таким другом здавалась Польща. Але з приходом партії "Право і справедливість" до влади згадалися всі історичні претензії. З Польщею не зрослось. Зараз партнером, який не має на нас історичного зуба, є Литва.

США об'єктивно залишаються партнером. Ми орієнтовані на Сполучені Штати більше, ніж на Європу. Але Вашингтон - це більше партнер по ситуації, а не добрий друг.

2018 рік підсумковий у п'ятиріччі Майдану. Наше розчарування в політиках - це наша сила. Хибні сподівання померли, ми стаємо сильнішими. Концентруємось на найважливішому. 2019-й підведе підсумок. Стаємо тверезими, більше не чекаємо пророків. Партії, звичайно, змінять таблички. Але ми вже розуміємо, що потрібно змінювати пацанів, а не чекати від них нового.

Не побачили нових проектів та лідерів. Довго тягнулась історія з праймеріз серед начебто незалежних кандидатів у президенти. Гриценко одразу пішов від цього. Садовий не захотів працювати із Гриценком. Рік витратили на дрібниці та сварки. Ніхто ні з ким не об'єднався.

2014-го люди самостійно годували й озброювали армію, але цьогоріч багато з них вирішили поїхати звідси. За годину-дві ти можеш опинитись у країні, де є безпека і соціальне облаштування. А тут - потрібно декілька років битись головою об стіну.

Є розчарування. До війни не звикли. Хоча навчились швидко адаптувались. Чоловік небоги розповідав, як на фронті повернувся із завдання й одразу зателефонував дружині. У цей час побачив розриви "Граду", які наближались. Сказати про це не можна - бо налякаєш жінку. Починає прораховувати, скільки ще можна поговорити з коханою. Так само й ми адаптовуємось до війни.

Українці повинні готуватись до парламентських виборів. Висунути кандидатів надії - нових людей. Те, що ми не зробили до президентських. Хвиля розчарувань серйозна. Але третій Майдану небезпечний - бо це дурна безкінечність. Маємо подорослішати. Щоразу кидати пляшки у мусорів - по-дитячому.

Він думає, що може перемогти. Якщо переможе, то навряд чи довго протримається. Йому потрібно продумати шляхи відходу.