"Війна цього року не закінчиться" – генерал-майор Дмитро Марченко

Донецьк, Луганськ – там найжорстокіші бої. Але занепокоєння викликає вся територія України.

Що в нас немає стільки артилерії й техніки, скільки в них.

Так, з самого початку тільки так і робили. Рівняють із землею населені пункти, укріпрайони. І проходять далі. Вони можуть собі це дозволити, ми – поки ні.

Єдина наша перевага під час таких бойових дій – це високоточна артилерія, ППО і бронетехніка.

 

Я посміхаюся, коли розповідають, що в суботу о 12:00 все закінчиться чи хтось щось захопить. Важко щось прогнозувати. Цього року не закінчиться – це факт. Якщо нам дадуть те, що потрібно, то мінімум - це весна 2023-го.

Весело, коли цивільна людина в Києві, яка не розуміє ситуацію в полі, прогнозує з точністю до місяця, що відбуватимуться якісь події.

У Генштабі мають інформацію, розуміють загальну ситуацію. Але навіть вони не завжди беруться робити якісь прогнози.
У нас велика кількість експертів, які лізуть в екрани та кажуть, що все закінчиться 22 серпня о 23:45.

Основна маса військових за прогнозами не стежить, бо їм немає коли. Я сам почав це робити, коли виїхав із Миколаєва. До цього часу не було потреби дивитися. Вони заповнюють простір. Своїми передбаченнями намагаються заволодіти увагою якоїсь кількості населення.

Так. Вважаю, що той переломний момент, який ми всі там зробили, виконаний. Найважчий час для міста відпрацювали. Відбили три серйозні атаки Росії. Відігнали їх на адмінкордон із Херсонською областю. Побудували там хорошу оборону. Далі, коли там пішли наступальні дії, я розумію, що є інші фахівці, які розуміються в цьому краще.

Розуміти, що практично вже в кільці. І ти починаєш мислити, думати про наступні дії – як створювати запаси води, їжі, паливи, боєприпасів, щоб якомога довше вести бойові дії в цьому котлі.

У 2014-2015 роках ми все це бачили та проходили. Але то була розминка. Так, я виводив людей із котла. Але він був не тим, який міг би бути в Миколаєві. Вони могли б оточити понад 30-40 кілометрів від Миколаєва. Потім це коло розширювалося б, а для самого Миколаєва – звужувалося. Було б тяжко силам підтримки пробити нам прохід чи розірвати кільце.

Ми навіть ловили таких зрадників. Коли почалася оборона Миколаєва, прийняли рішення розкидати всі військові частини по місту. Буквально на другий день та сторона знала точні координати цих місць. Були навіть такі працівники медичних закладів, які розпитували поранених, які підрозділи де стояли, скільки загиблих, яке мали озброєння. І передавали інформацію. Росіяни були обізнані щодо переміщення військ по місту. Таких людей виявили спецоргани – ГУР, СБУ, прокуратура. Я брав участь, коли підловили одного керівника районної прокуратури Миколаєва. Ми спеціально змінили паролі, щоб зрозуміти, це він їх передає чи ні. Буквально за пів години ці паролі були переслані в Крим для спецпідрозділу "Вагнера".

Так, на жаль. Жодного ідейного чоловіка чи жінки серед них немає. Це все через гроші. Там були зйомні квартири, де залишали гроші. А та людина, що надавала інформацію, забирала їх. Це банальне гниле людське нутро.

Всі знали, що вони наступатимуть саме з Херсона. Я думаю, що там була якась зрада. Не можу її коментувати, поки що сам вивчаю. Ми могли не розуміти, що вони підуть на Київ. Але що підуть із Донбасу та Криму – були впевнені всі. Як так швидко, при тактично вигідній обстановці – по Чонгару, де вузька стежка, де вони мали пройти. Як це не використали, щоб не зупинити просування військ – не розумію. Компетентні органи розберуться.

Є декілька факторів. Перший – ми фактично втратили час і дали їм змогу заритися. Коли противник йде в наступ, то з ним воювати легше, ніж коли він стоїть в обороні. Тому що коли підрозділ в обороні, для того, щоб його пройти чи мати перевагу, потрібно, щоб у наступаючої сторони була перевага у три рази людей і техніки. У нас, на жаль, такої кількості зараз немає. А вони зариті. І зараз від безвиході починають бити по місту ракетами. Щоб хоч якось морально подавити наступальні дії, які зараз готують ЗСУ на півдні.

 

Прогноз простий – коли нам надійде нобхідна техніка. Артилерія, яку нам пообіцяли. Тоді це буде швидко. Основна маса російських військових там заморені, деморалізовані, не хочуть воювати. Вони зрозуміли, що не якась спецоперація, а звичайна війна, де люди помирають, відриває руки та ноги. Де ми – господарі своєї землі. Захищаємо її і в нас немає іншого вибору, крім як воювати. Ці фактори на них погано діють. У них з 200 людей на деяких ділянках йдуть 50-60. А інші – відмовляються. У війні – головне мотивація та бойовий дух. Без них війну краще не починати.

Боєприпаси, високоточне озброєння. Зараз відбувається така гра артилерії. Вони запускають 100 снарядів, ми у відповідь – 10. З таким співвідношенням нам просуватися вперед важко.
Але навіть із такими силами трохи рухаємося. Як мінімум – ганяємо їх з місця на місце.

Це буде дорога помилка не тільки для нас, а й для світу. На жаль, багато процесів для життя всієї Європи, світу залежить від деяких нюансів. Якщо ми не постачатимемо пшеницю, олію, а до нас не доходитимуть продукти, де ми були найбільшими покупцями, то ламається як мінімум економічна машина всієї Європи. Ці негативні чинники вплинуть не тільки на нас. Ми не можемо затягувати.

Це ніхто не обговорює. І який сенс – якщо це ясно навіть деяким цивільним. Те, що нам не дають, те що нам потрібно – це теж питання. Чому ми за вісім років не могли це придбати – теж питання.

Наші військові швидко навчаються будь-якій техніці. Нашим партнерам, щоб підготувати фахівця потрібно півтора року, а нам – тиждень. У таких умовах – бачите як йде супротив – люди показують надлюдські можливості у протистоянні з такою махіною. Якщо людина розуміє, що це врятує їй життя, то вона навчиться швидко.

Зараз будь-які їхні дії відрізняються від тих, що відбувалися на Донбасі 2014-го. Можемо співставити їхні дії з тим, що відбувалося в Чернігові чи Луганську, Донецьку. Тобто вони не можуть зараз натиснути по всіх напрямках. Тому що виснажені. Нам важко, а їм ще більше. Ми в обороні, і вони там в обороні. Для того, щоб їм проломити нашу оборону, треба співвідношення мінімум один до трьох. Коли почалося вторгнення, ми були неготові. Тоді не була побудована оборона, як зараз. Але й тоді вони не змогли. Зараз їм доведеться напружитися.

Коментувати тему не можу. Вони корисні й роблять загальний внесок у нашу перемогу.

Звісно. Вони бояться всіх військових. Навіть наших жінок.

Особливо нічого. Так, вони навчаються. Покращують навички під час ведення бойових дій. Ті дії, які були на початку вторгнення і є зараз – зовсім різні. Вони теж набирають професіоналізму, вчаться. Але у зміні командування, найімовірніше, за все зіграло роль те, що не відбулося того, що вони пообіцяли в Москві. Думаю, ця зміна не принесе їм жодної користі.

Вона різна. На одному напрямку воюють дурні, а на іншому – професіонали. У загальному в них є старорежимна школа Радянського Союзу. Працюють за підручниками. Зараз вже трохи почали шукати сучасні варіанти. Раніше – треба, щоб колона вийшла в такому порядку, вона так і виходить. Мають розгортатися бойові порядки так – вони їх так і розгортають. Не залежно, що при цьому ми їх накриваємо артилерією. Їхня підготовка відрізняється від ведення боїв у сучасному світі.

Переломний момент настане. Це буде жорсткий і серйозний бій. Але де він відбуватиметься, не можу сказати. І ніхто не скаже. Це буде швидко. Наше командування вирахує в них слабке місце, ми туди вдаримо й поженемо їх. Побіжать і зупиняться десь у Ростові.

У нас багато спеціалістів. Кожен мислить по-різному. Але ніхто з них не живе майбутнім. Вони хочуть зараз зробити щось хороше. Зупинити смерть, війну. Але вони своїми діями її не зупиняють, а призупиняють. Так ми лише перекладемо війну на плечі наших дітей.

Битися до останнього. Якщо треба померти, то померти на полі бою. Інакше в нас не буде вільної України та вільних дітей.