Привіт, кумо! Приснився мені фантастичний сон. Ніби живу я у красивому рибальському містечку. Воно все з червоної цегли, люди привітні, завжди вбрані святково, на кожному будинку флюгер із півником. А річка — найгарніша у світі. Рибалки там ловлять форель, а діти плюскаються.
І раптом у річці завелися якісь чудернацькі кровожерливі потвори: напівакули, напіввосьминоги. Усе містечко кинулося на боротьбу — з луками, ножами, вилами. Але потвор припливало все більше, усе химерніших і все більш хижих. Як почесна лучниця міста, я била чудовиськ безперестанку зі свого арбалета, аж доки не скінчилися стріли. А потім побігла до зброярні по новий сагайдак. Аж дивлюся: на мені середньовічний зелений камзол, а в кишені — бронзовий ключ. І я раптом усвідомлюю, що це ключ до глухих дверей в кінці зброярні, а за ними — розгадка таємниці, хто ж присилає до нас чудовиськ.
Я приношу склянку води
Заходжу до зарослої павутинням кімнати і бачу друкарську машинку із пожовклим папірцем, порожні пляшки з-під портвейну на підлозі, бички від цигарок, черевики і заяложене пальто. А під стінкою на старій канапі спить п"яний український поет. Не хочу тикати пальцями, але його прізвище закінчується на "к". Він сипить пересохлим горлом. Я приношу склянку води. Той, не прокидаючись, її випиває, перевертається на інший бік — і кровожерні потвори відразу зникають з нашої річки.
І тут я розумію: наше рибальське містечко, і річка, і флюгери, і чудовиська — це всього-на-всього сон п"яного українського поета. А чи є спосіб сказати, що цей поет, який хропе на канапі у моєму власному сні, не наснив і того світу, в якому я зараз тобі пишу? Треба б його спитати, але будити страшно.
1 
1
Коментарі