"Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися" - історія харків'янина, який зміг урятуватися із сином

13

Харків окупанти намагаються взяти з перших днів широкомасштабної війни. Щодня обстрілюють місто з артилерії, літаків і реактивних систем залпового вогню.

Тисячі харків'ян вимушено покинули місто та евакуювалися у безпечніші регіони. Чимало з них тимчасово переїхали до Полтави, яка вважається тиловим містом.

Серед вимушених переселенців опинився 60-річний Ігор. Харків'янин покидав першу столицю з 11-річним сином.

Він погодився розповісти Gazeta.ua про те, що пережив у рідному місті та як вибирався із Харкова. Однак задля безпеки чоловік попросив не вказувати його прізвище.

БОМБИ НА МИРНЕ МІСТО

З Ігорем зустрічаємося поруч із медзакладом, де харків'янин проходить лікування. Дізнався про хворобу нещодавно, зізнається.

- У мене виявили проблеми зі щитовидкою. На 24 лютого записався здати аналізи. А о п'ятій ранку мені вже почали на вайбер дзвонити, - згадує Ігор день, коли почалася широкомасштабна агресія Росії. Говорить російською. - Я спершу не брав. Але дзвінки потім повторилися. Набирав товариш із Куп'янська, колишній офіцер прикордонних військ. Спитав, чи не стріляють у нас? Я йому відповідаю: "Вась, ти п'яний? Ну яке стріляють!". А потім вийшов на балкон і почув вибухи. Почали летіти ракети. Розбудив сина. В голові не вкладалося, що отак просто почнуть бомбити мирне місто!

 

Ігор мешкає у семиповерховій "сталінці" на вул. Гагаріна. Будинок має власне бомбосховище, яке було в приватній власності. Після початку війни мешканці дому наполягли, щоб власник почав пускати туди людей.

- На другий день Харків почали бомбити міцно. І "прильоти" були вже не тільки по аеропортах, а й по житлових кварталах. Люди злякалися, діти! Салтівку (житловий масив міста, який терористи з перших днів почали обстрілювати найбільше. - Gazeta.ua) сильно накривали. Звідти три родини приїхали до нас у бомбосховище. Народ там почав швидко обживатися. Я взяв мисливський килимок і постелив дитині на шматок гіпсокартону. Приніс ковдри.

На четвертий чи п'ятий день у будинку зникло телебачення та опалення. Але газ і електрика ще були, згадує чоловік.

- Дітвори багато було. Швидко перезнайомилися. У сховищі спали, коли місто бомбили. На нашому районі було вже наче й тихо. Аж раптом "приліт" - на перетині Гагаріна і Плехановської. Від мого дому метрів 25. У сусідів розбило вікна. Неподалік стоїть колишня будівля міської ради. По ній і жахнули. Трішки не влучили - через дорогу один старий будинок рознесло до фундаменту.

 

З харчами почалися проблеми буквально з перших днів: у супермаркети припинили постачати продукти, свіжих молочних продуктів не завозили. Люди почали робити запаси, в останні дні лютого стояли кілька годин у черзі, що обвивалася навколо найближчого супермаркету, продовжує харків'янин. З м'ясними продуктами в них із сином проблем не було через гарні запаси вдома.

- Я мисливець і морозилка вдома забита дичиною. Було два ящики домашньої тушкованки з косулі й дикого кабана. Недалеко був магазин, великий супермаркет. Люди там почали закуповувати продукти великими тачками. Ми спершу купили небагато, але потім я теж зрозумів, що треба "затарюватися". Купив малому сухі сніданки, але без молока. Його вже не було.

- Як минав ваш день у Харкові після початку війни? - питаю.

- Ми не знали, де будемо спати - у бомбосховищі чи вдома. Але знаходили час з Артемом для тренувань. Робили зарядку. Спали у спортивних костюмах, щоб у будь-яку хвилину можна було спуститися в сховище, - відповідає Ігор. - Бувало, вирішували спати у квартирі й починається - один літак, другий, третій! Зараз вже люди на це не так реагують. Звикли.

Якщо ночували в сховищі, то чекали хоча б найменшого затишшя, щоб піднятися до квартири, швидко помитися. Швидко готували їжу та їли поспіхом - хоча б раз на день намагалися їсти гаряче.

Окрім повітряних атак і артилерійських обстрілів, була небезпека потрапити під перестрілку.

- Ще в нас зі сторони Липців і Циркунов (приміські села Харкова. - Gazeta.ua) проривалася розвідувальна російська група. Їх почали ганяти по місту. Сидиш удома, а під вікнами автоматні й кулеметні черги, - пригадує Ігор. - Їх (окупантів. - Gazeta.ua) догнало місцеве добровольче формування. Одна з вантажівок встигла прорватися на центральну площу. Її спалили прямо на вході до торговельного центру. Взвод окупантів устиг заскочити в 134-ту школу. Був бій. Їхні трупи потім валялися на вулицях. "Тигри" були спалені.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Молодежь в Россию не хочет. Люди настроены бороться, оружия много" - про що говорять у Харкові на найбільшому ринку Європи

Руїни та завали після обстрілів розбирають рятувальники й міські комунальні служби. Сапери обстежують території для виявлення та знешкодження боєприпасів. Комунальники намагаються якомога швидше прибирати з доріг друзки скла та уламки металу, що унеможливлюють пересування містом на авто: гострими краями ріжуть колеса легковиків.

 

РОЗСТРІЛЯНІ ДИВЕРСАНТИ

Тікати з міста Ігор вирішив після того, як у будинку зникла спочатку гаряча, а потім і холодна вода.

- Одного дня ми із сином пішли набрати води до колонки в приватному секторі. З нами ще вийшов тато один з 20-літровою баклажкою. І тут почалася повітряна тривога та обстріл. Ракети лягали в сквері за приватним сектором. Ми з Тьомою і цим чоловіком перебіжками тікали. Того дня зникла гаряча вода. Я зрозумів, що треба тікати. Домовився приїхати в Краснокутський район, де були знайомі. Але виїхати було тяжко, бо машини стояли всюди. Побачив розбомблене танкове училище й Кадетський корпус. Найстрашніше було усвідомлювати, що поки стоїмо в заторі, нашу колону можуть розбити.

Дорогою з міста бачив сотні покинутих автомобілів біля залізничного вокзалу. Люди їх кидали, щоб потягами вибратися з міста, згадує чоловік.

 

- Диверсанти в когось вкрали BMW Х6, а їх розстріляли. Так трупи лежали прямо в машині в самому центрі міста, - продовжує харків'янин. - У новий торговий центр на Пушкінській потрапили снаряди, розбомбили дах. А на вулиці снаряд влучив у позашляховик, розворотило мотор. Жінку з водійського місця викинуло, тіло лежало на дорозі.

Виїхали з рідного міста в село в Краснокутському районі. Жили на околиці села, за будинком починалися поля, було добре видно якби хтось рухався в цей бік. Та Ігорю терміново було необхідно продовжити лікування. Порадили їхати в Полтаву.

- Не боїтеся, що окупанти можуть дійти сюди, враховуючи відносно недалеку відстань від Харкова? - питаю.

- Коли їхав сюди, то побачив добрі укріпрайони, блокпости, мінування. Тому я абсолютно спокійний. Жодного бліцкригу тут не буде. Якби все це було зроблено на Харківщині, то танки б в область взагалі не пройшли, - веде далі переселенець. - Досі не розумію, чому це не зробили. Мені показували супутникові знімки зі скупченням ворожої техніки. Було ясно - є загроза. Треба було мінувати мости, перекривати направлення для танків. Не було б тоді захоплення Балаклії, Ізюма. І з Чернігівської сторони теж би так легко не пройшли. Бо ракетні удари - це одне. Але місто не може вважатися зайнятим, поки там не з'явиться піхота ворога.

Фото: facebook.com/MNSKHARKIV

РОСІЯНИ "ЗАКІНЧИЛИСЯ"

У радянській армії Ігор служив із росіянами. Вони давно "закінчилися" для нього, каже харків'янин.

- Закінчував два навчальних заклади. У нас були постійні зустрічі випускників. Останній раз росіяни були на них 2014 року. Двоє вже тоді були в "Единой России". Я питав: "Чого ви їм ж*пу лижете?". Вони всі прекрасно розуміли, що жодного фашизму в Україні немає. Потім вони перестали з Бєлгорода телефонувати. На них почали тиснути.

"Мрію повернутися в Харків", - каже Ігор.

- Харків'яни - чистоплотні люди. З бомбосховища виходять курити - жодного недопалку ніде не бачив. Все в банку кидають, а потім виносять на смітник. Мародерів люди ганяють, іноді дубасять і до дерева примотують, - розповідає чоловік про земляків.

- Ви розмовляєте російською. Не думали перейти на українську? - питаю наостанок.

- Мені однаково. Я так само розмовляю українською. Проблема в тому, шо я розумію кожне слово, але не думаю українською. Говорю nie bardzo dobrze, ale rozumiem wszystko po polsku (не надто добре, але все розумію польською. - Gazeta.ua), бо моя бабця шляхетна пані Потоцька, - відказує. - Харків - Слобожанщина. Тут розмовляють по-російськи. Хоча іноді кажу дитині: "Сьогодні ми спілкуємося тільки українською".

×