Добрих десять років свого життя я жив біля Королівського лісу і, каюсь, не знав, що він — Королівський. Ми називали його, як і всі львів"яни, "Кайзервальд". Відчували, що слово це — іноземне, либонь, німецьке: якась довоєнна, напевно, австрійська спадщина. Проте ми не мали часу над цим розмірковувати. Просто втікали туди з уроків половити вужів і, якщо пощастить, принести кількох до класу. Або й просто погрітися на його схилах під весняним сонцем, споглядаючи в долині червонясті дахи старого міста.
Історія Королівського лісу закінчилася наприкінці 60-х. Заледве я усвідомив, що "вальд" — це ліс, а "кайзер" — цісар, як його перейменували на Шевченківській гай і збудували в ньому Музей народної архітектури та побуту.
Одного дня він, проте, виринув знову перед моїми очима — у формі вивіски над популярною кнайпою, до якої ми не раз забігали з хлопцями на чарку чаю. Кнайпа називалася чи то "Шашлична", чи то "Варенична". Ми ж називали її між собою "Муму" — бо поруч було Товариство глухонімих і багато хто звідти забігав сюди, як і ми, погрітися.
Гарна у вас музика, душевна
Тепер тут був ресторан із претензією на крутизну — з "євроремонтом", якого в Європі ніхто не робить, і верескливою московською попсою, якої в Європі ніхто не слухає. У приміщенні було порожньо — виразна ознака поганої кухні, високих цін чи банального відмивання грошей.
— Гарна у вас музика, — сказав я офіціантці. — Душевна.
— Замовляйте, — сердито відповіда вона.
— Муму, — зауважив я.
— Чого вам?
Я втомлено глянув на вулицю. Повз вікно, жваво жестикулюючи, йшли двоє глухонімих.
— Кнайпа! — майнула думка. — Повинна ж бути у них якась своя кнайпа! От тільки як їх про це розпитати?!
1 
1
Коментарі