Десь у п"ятому чи шостому класі до нас привели новенького учня — гарненького та охайного, мовби живцем узятого з радянських шкільних підручників чи плакатів про наше щасливе дитинство. Був саме урок англійської, тож учителька відразу його запитала:
— What"s your name?
Хлопчик підвівся і відповів:
— My book.
Учителька насупилася і запитала ще раз, чіткіше:
— What is your name?
— Май бук, — знову сказав хлопчик.
Учні в класі захихотіли, а найспівчутливіші почали підказувати:
Вчителька готова була його розірвати, клас душився від реготу
— Як тебе звати?! Ім"я, ім"я!
Проте хлопчик стояв на своєму:
— Май бук.
Учителька готова була його розірвати, клас душився від реготу. Урешті вчителька додумалася перейти на українську:
— Я запитую, як тебе звати, — сказала вона.
— Мирослав Майбук, — відповів хлопчик.
У класі запала ніякова тиша, вчителька силувано посміхнулася — неначе лікар, що зіткнувся з рідкісною хворобою.
— Дякую. Сідай, — сказала вона українською.
Хлопчик наступного дня не з"явився. Більше ми його взагалі не бачили.
Мабуть, йому не сподобалась наша школа, — вирішили ми тоді. І лише згодом, набагато пізніше, я подумав, що той хлопчина, можливо, з"явився для того, щоб перевірити нас. Вручити якесь послання, котре зможемо зрозуміти лише з плином часу.
2 
1
Коментарі
1