Путч

20 років тому, 19 серпня 1991-го, я звичнo вранці сів до комп'ютера. О восьмій задзвонив телефон.

— Я тебе вітаю, — сказав швагро похоронним голосом.

— Що трапилося?

— Ввімкни телевізор.

— У нас нема телевізора. Що сталося?

— Це не телефонна розмова, — він поклав слухавку.

За кілька хвилин зі Львова зателефонував батько.

Я мав лише відро абрикос і пляшку медичного спирту

— Я тебе вітаю, — сказав він.

— У мене сьогодні не день народження! — розсердився я. — Можеш пояснити нарешті, що трапилося?

— Путч у Москві, — сказав батько. — Поїдь куди-небудь.

То була ще безінтернетна доба. Я сів до комп'ютера і, як старий конспіратор, заходився переписувати архів на гнучкі диски. За цим заняттям мене й заскочив дзвінок у двері.

— От чорт! — вилаявся я, розуміючи, що вже прийшли.

За дверима, однак, на мою превелику втіху, стояла ватага студентів із Міжнародної літньої школи, де я мав кілька лекцій. Вони явно хотіли побачити на власні очі арешт дисидента, а може, й цілком щиро вважали, що, загледівши іноземців, ґебня передумає й піде собі геть обпалюватися на Труханів острів.

Я мав для гостей лише відро абрикос від тещі і пляшку медичного спирту від батька. Гості, однак, від скромного почастунку не відмовилися.

— Ми теж мали військовий стан, — заспокоювали мене поляки. — Вони довго не протримаються. Рік, два — і все під ними завалиться.

Насправді вони протрималися ще менше.

Не минуло й тижня, як хунта впала, Союз розвалився, і 18-мільйонна Компартія розтала, наче роса на сонці.

І лише тепер, із 20-літнім запізненням, дивлячись на печерські пагорби, я розумію, що нічого насправді не впало, не розвалилося і не розтало. Вони все ще тримаються, мутуючи, наче віруси, доки ми простодушно вітаємо одне одного невідомо з чим.

×