Щипачі

— А хто такі "щипачі"? — питає донька, натрапивши на незнайоме слово.

Я пояснюю, що це кишенькові злодії, які найчастіше працюють удвох. Один — удає п'яного, хитається й завалюється на сусідів у громадському транспорті. Другий — звільняє їх тим часом від мобільників та гаманців. Хоча найвправніші професіонали, зауважую я, працюють поодинці.

Якось у Барселоні в метро я навіть схопив був такого за руку. Не тому, що такий пильний, а тому лише, що прочитав у путівнику про традиційну розвиненість цього екстремального спорту саме в Барселоні. Така собі місцева традиція — на зразок кориди в Мадриді чи кварталів із червоними ліхтарями в Амстердамі.

Той щипач стояв спиною до моєї дружини, а проте його права рука з неймовірною гнучкістю прослизнула під його лівим ліктем униз, до жіночої торбинки. Він, певно, не врахував, що нас двоє. Дружина нічого не чула, а я стояв якусь мить, наче загіпнотизований. І коли врешті схопив віртуоза за руку, той вирвався і з порожньою, на щастя, долонею вибіг із вагона. Гадаю, того дня нам пощастило всім.

Щипач стояв спиною до моєї дружини, а проте його права рука з неймовірною гнучкістю прослизнула до жіночої торбинки

Донька киває на знак розуміння і показує мені сайт із короткою інформaцією про списання урядом 24 мільярдів нафтогазових боргів із приятелів-олігархів. А тоді — ще зворушливішу розповідь про закупівлю тими самими пацанами через фіктивний тендер морської нафтогазової платформи за 400 мільйонів баксів, замість номінальних 200.

— До чого тут щипачі? — дивуюся я. — Це звичайне шахрайство.

— А ти згадай, про що говорили всі наші телеканали протягом тих двох тижнів, коли нам цупили з кишень 24 мільярди гривень...

— Про червоні прапори!

— Авжеж. Тобі це не нагадує того другого щипача, що вдає в тролейбусі п'яного?