— Тут немає різниці між поляками та українцями. На свята пішли до костелу разом, а потім — до церкви. Я навіть краще щось попрошу у колеги-українця. Бо знаю, що не відмовить. Найгірше, коли у ці стосунки втручаються політики, — каже водій автобуса, пан Богдан — худий енергійний поляк поважного віку. Він петляє вузьким серпантином польських Бещад у Підкарпатському воєводстві. Вдалині бовваніють м'які лінії низьких гір.
Підкарпатське воєводство — переважно неширокі дороги, багато сіл і невеличких містечок. Поряд — кордон з Україною. До виселення під час операції "Вісла" 1947 року тут жили лемки та бойки. Етнічні українські території займали половину регіону. Сьогодні українцями себе називають 11% жителів Підкарпаття.
Пан Богдан зупиняється біля узвозу з рядами дерев'яних будиночків із сувенірами. Ані продавців, ані покупців у прохолодну вересневу мжичку не видно. Дорога прямує до водосховища Солинське озеро — найбільшої штучної водойми країни. Інша — виводить на найвищу у країні дамбу — майже 82 м заввишки. Це улюблене місце самогубців. Востаннє 22 серпня тут на смерть розбився 27-річний чоловік.
За нею — ряд будиночків із місцевими смаколиками — медами, соусами, осципками — копченими овечими сирками. Далі — декілька ресторанів. У корчмі "Соліна" приносять книші по-бескидськи з маслянкою — два великі підсмажені вареники з картоплею та кисломолочний напій, як кефір. Обід обходиться у 22 злотих (167 грн. — ГПУ).
— Сюди стягують найкращих менеджерів і кухарів країни. На обслуговуючий персонал нижчого класу набирають українців. Поляки не хочуть іти на роботу за 1680 злотих (13 тис. грн. — ГПУ) у місяць, — говорить перекладачка з української 52-річна Людмила Длуга із Хмельниччини. Переїхала у Польщу в 1980‑х. Організовує туристичні поїздки.
Жінка стоїть у залі для церемоній чотирьохзіркового готелю "Арламів". Він розташований серед Карпатської пущі за 40 км від Перемишля. Зал має кілька ярусів, фонтани та висаджені живі квіти. День перебування в готелі восени коштує 260 злотих (2 тис. грн. — ГПУ) з людини. У новорічну ніч у середньому 700 злотих (5,3 тис. грн. — ГПУ).
— Тут відпочиває багато українців. Особливо на новорічні свята. На території є лижна траса з підйомниками, — продовжує Людмила Длуга. Вона ходить із зеленим рюкзаком на плечі, має коротке руде волосся. — Для пересічного поляка тут дорого відпочивати: три доби — і немає мінімалки (1530 злотих — 11,6 тис. грн. — ГПУ).
Людмила минає стіни, обвішані портретами з автографами відомих польських ведучих, співаків, політиків. Спускається ліфтом на перший поверх. Тут вужчі коридори, тьмяніше світло та старіший інтер'єр.
— Це легендарна частина готелю. У 1960-х тут таємно відпочивала партійна еліта, — зустрічає висока чорнява менеджер комплексу, стегна обтягнуті вузькою спідницею.
Після виселення звідси під час "Вісли" корінних українців місцевість лишалася дикою та малозаселеною. Тому її обрали для зведення бази відпочинку комуністичних діячів.
— Широко про "Арламів" стало відомо 1982 року, під час воєнного стану у Польщі, — продовжує працівниця готелю. — Тоді влада привезла замість в'язниці сюди лідера "Солідарності" Леха Валенсу. Утримувала дев'ять місяців. Поруч у номерах жили агенти служби безпеки. Чоловік із 20 на переміну ходили за ним. В усьому іншому до Валенси добре ставилися. Годували улюбленими стравами. Погладшав на 16 кілограмів. Першокласні умови, певно, були підкупом.
Леха Валенсу майже щороку можна зустріти на відпочинку в "Арламові" — їздить на лижах, рибалить, гуляє в лісі, фотографується зі всіма охочими.
64-річний Ришард Скотнічний відкриває важкі дерев'яні двері приміщення без вікон — винний льох. Напроти — грядка з бадиллям буряків, осінні квіти та пуста перерита земля. Чоловік — власник чотирьохзіркового готелю "Двір Комборня" у селі Корчина. Самі вирощують городину для кухні.
— Ми зібрали найкращі вина Карпатського регіону — угорські, румунські, словацькі. Українських немає, бо на Закарпатті не залишилося старих виноробень. Радянська влада знищила, — пан Ришард вмикає світло. Стелажі з пляшками тягнуться вздовж стін. — Об'їхали з сином усі країни Карпатського регіону. Щоб зібрати колекцію, мали спробувати майже дві тисячі вин. Тут є із сотню відібраних напоїв. Будь-хто може заплатити 15 євро (500 грн. — ГПУ) і годину дегустувати вина у необмеженій кількості. Зазвичай люди встигають скуштувати 10–20 сортів.
Маємо тут другий регіон Шампань — подібний клімат, стільки ж світла і сонця. На Підкарпатті добре вдаються ігристі вина, — продовжує чоловік. — Місцеві напої дорогі, їх виробляють мало. Майже всі процеси відбуваються вручну. Коштують в середньому 60 злотих (460 грн. — ГПУ). Це удвічі дорожче, ніж імпортовані. Навесні цих вин у магазинах не знайдете — розходяться.
На території готелю діє спа-центр. У ньому використовують косметику на основі вина. Тут за 120 злотих (920 грн. — ГПУ) можна покупатися в бочці з витяжкою із червоного винограду. Кажуть, покращує кровообіг та омолоджує.
— Ще пам'ятаю колишню вузькоколійку. В одних вагонах возили пасажирів, в інших — дерево. Порядкував там дядько-провідник. У формі, краватці та валянках. Перестрибував з одного вагона в інший на зупинках. Пригальмовував сам великим колесом. Це була чудова туристична розвага. Потім усе зникло. Аж поки не з'явився Януш. Він вирішив використати стару дорогу і поставив на неї велодрезини, — розповідає директор Польської туристичної організації в Україні Влодзімєж Щурек.
В Угерцях Мінеральних він ступає на важку металеву платформу з лавкою та двома велосипедами. Щоб конструкція рухалася залізничною колією, дві людини мусять крутити педалі.
Шестеро дрезин набирають пасажирів, колона рухається. Їде 6 км в одну сторону та повертається. Минає ліс, пагорби з обсипаними стиглими плодами яблунями.
Колію проклали у 1872 році. Велодрезини на ній з'явилися 2015-го. Тоді ж їх визнали найкращим туристичним продуктом року в Польщі. Власник розваги — Януш Демкович, високий молодий чоловік в окулярах та зі збитим білявим чубом. Виходить на станції велодрезин зі своєї автівки. По інший бік залізниці стоїть дерев'яний будинок — Бещадська школа ремесел. Її відкрили три місяці тому. Вчать ремесел, які зникають — гончарства, каліграфії, приготування традиційних страв.
— Це був будинок-катастрофа. Придбав за 150 тисяч злотих (1,1 млн грн. — ГПУ). Всередині все довелося міняти, — говорить Януш у вітальні. У кімнатах порожньо. Учні порозходилися. Працюють до 16:00.
Часом прийде три людини на день. Часом — 70, як сьогодні. Двогодинний урок коштує 40 злотих (300 грн. — ГПУ). Стільки у Кракові чи Варшаві заплатите за квиток до кінотеатру, — Януш заходить до кімнати з піччю. Тут вчать готувати прозяки — бещадське печиво на кефірі. Мають яскравий присмак соди — "прози" по-місцевому. Прозяки — ледь солодкі. Найкраще смакують із часниковим маслом або з домашнім сиром та зеленню.
— Чотири роки тому сюди ніхто не приїжджав. Тепер 1,5-тисячні Угерці щодня відвідують з тисячу туристів, — каже Януш. Запрошує на ночівлю до свого готелю з котеджами. І додає:
— Який я олігарх? Ніхто мене тут так не сприймає. Місцеві тільки тішаться, що почали приїжджати люди. Як мінімум, збільшилися оберти в їхніх магазинах і кафе.
83,1 року живе в середньому жінка на польському Підкарпатті, 75,6 року — чоловік. Це найвищі показники по всій Польщі. Секрет високої тривалості життя — хороша екологія та здоровий спосіб життя.
У Перемишлі живе із півсотні швейків
— Я завжди Швейк. Навіть удома. Як він, люблю попоїсти, але і приготувати щось, — розповідає Маріуш Беднаж. Має років 50 на вигляд. Крокує набережною Сяну у польському Перемишлі Підкарпатського воєводства, на кордоні з Україною. Великий живіт чоловіка обтягує темно-зелений кітель. Містом ходить в образі вояка Швейка з роману чеха Ярослава Гашека. У такому вигляді проводить екскурсії містом. Крім нього, у Перемишлі є ще із 50 швейків.
Персонаж став символом міста, бо у четвертій частині роману "Пригоди бравого вояка Швейка" його утримували у місцевій фортеці. Вбачали у ньому російського шпигуна.
По місту встановили декілька бронзових пам'ятників воякові. Щороку в Перемишлі відбуваються Великі швейківські маневри.
— Приїжджають із Праги внуки Ярослава Гашека. Ми відвідуємо їх, — додає Беднаж. — Минулого року відбувся з'їзд швейків зі всього світу. Приїжджали навіть із Норвегії. Влаштовуємо концерти, конкурси, надсилаємо поштові листівки повітряними кулями. Шкода, що не завжди дістаються куди треба.
3 
1
Коментарі