— Одним людям, щоб продати хату, прийшлося робити перепоховання. Бо у дворі були могили родичів, які померли від голоду. Кістки перенесли на кладовище, — каже 51-річна Любов Магда із села Мацківці Лубенського району на Полтавщині. Після Голодомору із 3 тис. тамтешніх жителів залишилися 900. Зараз у селі близько 600 людей. Зокрема, дев'ятеро свідків Голодомору — чоловік і вісім жінок.
Ідемо центральною вул. Радянською. Багато хат пустують.
— Голод меж села не змінив. Але в пусті хати майже ніхто не заселявся, переселенці не їхали.
— Хіба родичі доглядали, — додає Любов Магда. — Зараз село вимирає. Ще кілька років тому хати гарно купували кияни. Перевозили сюди батьків або брали під дачі. Бо влітку тут красота — зелені яри, луки, річка Сула. Молодь тікає в столицю на заробітки.
Звертаємо праворуч на вул. Жовтневу. Там живе 91-річна Марія Михайленко. Стукаємо в найближче від порогу вікно. За дерев'яними дверима чути шарудіння. Марія Пантелеймонівна визирає, мружить очі. Коли впізнає Любов Миколаївну, усміхається.
— Всього вже й не згадаю про той голод. Поховала всю сім'ю, однісінька осталася, — поверх легкої запинає теплу хустку, бере ціпок. Веде за хату. Там три могили, на них густо плететься барвінок. Поховані мати й дві молодші сестри.
— Щоразу йду на город, спинюся, плачу: любенькі, дочекайтеся мене, — прориває барвінок. — Восени 1932 року в хату до нас зайшло з десяток місцевих чоловіків, почали все штрикати палицями. Батько саме за стіну сховав пшеницю. Ми мали землю, то зібрали 10 мішків урожаю. Мішки знайшли і весь одяг забрали. Навіть сорочки, які запхнули за піч. Тільки меблі зосталися. Забрані в нас речі ті чоловіки потім самі вимінювали на харчі. Постійно перед очима матір, яка сховала останній клуночок висівок. Зажала в кулак — і не віддає. А один мужик вхопився і тягне. Мама до останнього тримала, кусала його, але нєгодяй таки відібрав. Дуже плакала потім. У нас зосталися тільки осердя кукурудзи. Варили з них суп. Пухнути почали, тіло тріскалося і вода витікала. Через півроку батько заснув на холодній печі та більш не прокинувся. Поховали його разом із сімома чоловіками в одній ямі. Сестри померли через два місяці. Мама пийнула на фермі молока й померла. Мене дядина забрала. З нею ходили по селах просили милостиню, міняли рушники та рядна на хліб, картоплину чи буряк. Дякувати Богу, в мене була подружка, жили недалечко. Так вони встигли вбити коня — варили суп із кісток. Я бачила у вікно, як вони сідали вечеряти. Стукала до них, то виносили трохи. Так і протягли. А влітку колоски пішли, листя шовковиці, котики. Тітка виміняла з 20 картоплин. Обрізали вічка — їх у землю посадили, а середину з'їли. Так картоплина якась і виросла.
Просимо доньку 93-річного Миколи Кудіна попередити батька про гостей. Чоловік зачиняється, рідко кого впускає до себе. В обід дивиться телевізор. Сидить на високому ліжку, поряд на стільці — попільниця з недопалками. Під ногами крутяться четверо котів.
— Моя родина не голодувала тільки того, що батько був рибалкою. Тоді мало хто ловив, бо не було чим. Риба ловилася найкраще в сусідньому селі на озері, звалося Солоне. Батько там зловить і везе в город на продаж, а за гроші купляв хлібину. Давали на руки тільки одну, називалася комєрчєска. Вистачало її на три-чотири дні, — каже Микола Іванович. — Якось сусід Семен, молодий чоловік, поїхав на болото нарвати рогози. Випав із човна і втопився, бо від голоду не мав сил вибратися. Дітей багацько померло. Тоді в селі було десь 500 хат, у кожній по четверо-п'ятеро діток. 1930 року в сільську школу ходило десь 200 учнів. Через чотири роки вернулося 19.
Після того, як ідемо, Микола Іванович зачиняється зсередини. Звертаємо до Сули. Від неї розходяться вулички. У хаті на вул. Фрунзе під вікном читає газету 88-річна Ніна Карпенко. Виходить у теплих молодіжних валянках, запнута білою хусткою. Запрошує на кухню.
— Батько першим помер від голоду, — Ніна Макарівна вмощується на стілець. — Брат додумався вбити коня, доки не забрали. М'ясо та кістки ми поїли, а шкуру занесли на горище. Матір потім відрізала стьожки, замочувала на ніч, варила чорну юшку. Якби не та шкура, то пропали б. Ще брат горобців бив.
У центрі навпроти церкви живе родина Верещаків. Господар Михайло Якович, 66 років, йде з городу. Його мати Харитина Пазенко померла чотири роки тому. 1932-го їй було 16 років. Михайло Якович веде на могилу.
— Мама не дуже часто говорила про ті часи. Казала, багато людей від голоду просто по вулицях падало. Ніхто їх уже не піднімав, живі не мали сил, — каже дорогою. — Мій дід тримав млин у складчину з кількома селянами. Люди носили молоти зерно. Рештки дід для себе змітав. 1968-го на тому млині знімали комедію "Весілля в Малинівці". У 1990-х хтось його спалив.
За 15 хв. доходимо до кладовища. Воно на крутому пагорбі за селом. Одразу за новими похованнями — старий цвинтар. Михайло Якович показує два десятки необгороджених могил. На деяких — хрести без надписів і дат.
— Мама показувала, що тут голодні поховані. Ніхто й не знає, чиї це могили.
Метрів за 30 від невідомих поховань — спільна могила двох людей, прикрашена штучними квітами. На пофарбованому хресті фото чоловіка й жінки, дата смерті — 1933 рік.
— Хтось доглядає. Але не знаємо, хто такі поховані. У старожилів треба запитувати. Та й вони вже мало пам'ятають, — роздивляється фото на хресті Михайло Якович.
3 
1
Коментарі