— Ми з чоловіком виховали героя. Не кожен піде свідомо на смерть. Андрій собою закрив чотирьох хлопців. Таке відчуття, що зараз це нікому не потрібне, — каже 72-річна Тамара Аболмасова.
Старший сержант Андрій Аболмасов на позивний "Док" загинув 17 серпня 2014-го поблизу селища Хрящувате на окупованій Луганщині. Служив фельдшером медпункту 24-го батальйону територіальної оборони "Айдар". Під час мінометного обстрілу закрив собою побратимів. Розривом міни чоловікові відірвало ноги. Помер у "швидкій" від втрати крові. Залишилися батьки, дружина та 15-річна дочка Богдана.
— Андрій — військовий у четвертому поколінні, — розповідає жінка. — Закінчив київське суворовське училище (нині — військовий ліцей ім. Івана Богуна. — ГПУ). Міг отримати високе звання. Не дали, бо моя мама молодою потрапила в німецький полон. Дід Андрія — теж військовий.
Думали, росте ветеринар. Котиків, собак приносив. У старших класах захотів бути медиком. Ми жили в Латвії. Там не було медучилищ. Приїхав у Київ до бабусі. Закінчив школу 1986-го й вступив в училище. Їхній випуск готували в Афганістан. Батько сказав: "Втручатися не буду. Призначать — буде Афган". Але не призвали. Випустився фельдшером. Працював на підстанції "швидкої" на вулиці Сергієнка. Згодом пішов у бізнес, щоб забезпечити родину.
Із першого дня на Майдані був. Побачив, як студентів побили: "Я піду, там медики потрібні". Усі його друзі звідти поїхали на фронт. Його не взяли, бо дружина Жанна бореться з лейкемією. Сказала Андрієві: "Покинь мене, знайдеш здорову жінку, а Богданці — маму". Розізлився й відповів, що буде поряд до кінця. Увесь вільний час проводив із донькою.
У травні 2014-го йому подзвонили: на фронті бракує медиків. Мені казав, що працює в тестя на дачі. Зрозуміла, коли приїхав у відпустку. Від диму почорнів, голова сива. Звідти писав СМС: "Мамулечко, я живий".
Дізналася про смерть Андрія 19 серпня, на Спаса. Перед тим у церкві істерика була. Зі сльозами просила священика молитися за сина, а він уже мертвий був. Коли сказали чоловікові, уперше за 47 років побачила, як він плаче.
— Погані сни почалися за півроку до смерті Андрія, — згадує мати. — Наснився Кунгур (військове поселення в Пермському краї РФ. — ГПУ), де жили з чоловіком. Гори були у квітах. Над ними я почула голос Божої матері. Казала, аби молилася. Уранці встала мокра від жаху. Розкрила молитовник, а в голову лізло: "Упокій, Господи, душу раба твого Андрія". За кілька днів на веранду залетіла пташка й застряла між стіною й шафою. Дзеркало тріснуло раптом. Перед тим, як його не стало, не спала всю ніч. Чула, ніби дзвонив телефон. Брала слухавку — тиша.
Боялася, що привезуть чорний кульок замість сина. Але в госпіталі, де він працював, лікарі склали по шматках. Змогла поховати у відкритій труні.
Кілька місяців лежить подання на присвоєння Андрієві звання Героя України. У Гнутовому як лікар 30 бійцям життя врятував. Коли запитала, чиновник із Міноборони відповів: "Ваш син — не бренд. Війна ще триває, щодня загиблі будуть". Ніколи такої образи не відчувала, — втирає сльози Тамара Степанівна. — Чиновники сказали: "Оформимо вам пенсію. Вирахуємо з пенсії онуки". Мені стало погано. Третій рік не можемо отримати землю. Виділили в Биківні під Києвом. Там немає плану забудови. Усе призупинили. Місцеві бояться, що на цій землі багатії собі котеджі побудують.
Має бути пам'ятник загиблим киянам
— Не писала на пам'ятнику про нагороди сина, — каже Тамара Аболмасова. — Не брала фото у формі. Нехай на мене дивиться таким, яким був за життя. Іще один портрет поставила в куток поряд з іконами. Щовечора молюся за нього.
Спілка медиків Майдану зробила подання, щоб іменем сина назвали вулицю. Досі лежить десь під сукном. Хочу, аби в столиці був пам'ятник загиблим в АТО киянам. Знайшла архітектора, який це все зможе зробити. Живу цим, — додає мати бійця.
3 
1
Коментарі