Леся Старицька віддала вуха доньці

 

Леся Старицька, 47 років, та її донька 22-річна Оксана пакують валізи в орендованій квартирі столиці. Зранку їдуть до Криму на сезонні заробітки.

— Я раньше в родном Луганске спортсменкой была, бегом занималась, — каже Леся Петрівна. — Но жизнь так повернулась, что фигуру запустила.

Жінка закутана в полотняну хустину.

— Мені з 13 років снилася маленька дівчинка з довгими кучерями, брала мене за руку та вела на сонячну галявину. Я знала наперед, що народжу дівчинку. Заміж вийшла не з любові. Трапився непоганий чоловік. Після весілля поїхали жити до Олександра в Іркутськ. Оксану там народила. Лікарі казали, що буде хлопчик. Я вперлася рогом — дівчинка і все, голубоока і світлокоса. Пам"ятаю: засинаю під наркозом, акушерка каже: "Девочка". Потім приходжу до тями, а лікарка з медсестрою якось дивно дивляться на мене, дитини не несуть. Завідувач відділення прийшов, за ним в палату делегація лікарів. Каже: жива-здорова ваша дівчинка, ручки-ніжки на місці, дихає, тільки без вух народилася.

Я розгубилася. Вони заспокоюють: вушні отвори є, лише раковин немає, а слух нормальний. Виписалися. Чоловік доньку полюбив одразу, дарма що така вада.

— У дитячому садочку діти дражнили, — згадує Оксана. — У школі знущалися, питали: "А за що окуляри чіплятимеш, якщо знадобиться?"

В Оксани біле фарбоване волосся із чорними пасмами.

У дитячому садочку діти дражнили, у школі знущалися

— Вуха — ну, там, де вони мали бути — прикривала довгим волоссям, — дівчина засоромлюється. — Росла несміливою. Пам"ятаю, як у випускному класі щодня ревіла вдома в подушку, жоден хлопець не запрошував на побачення. На випускному так само: весь вечір просиділа в кутку. Приходжу додому й реву: "Нікуди не поїду вчитися, навіщо людей смішити". Мама тоді змовчала, а тато почав умовляти. Казав: відсутність вух — то ще нічого, он люди без рук і ніг живуть повноцінним життям.

У липні 2001-го Леся Петрівна забрала доньку до своєї матері в Київ. Чоловік залишився в Іркутську.

— Я вирішила віддати доньці свої вуха. Заміж вискочити я встигла, дитину народила. Дала життя — то й усе решту віддай.

— Я була в шоці, коли це почула від мами. Увечері зателефонував тато. Мама все йому розповіла. Cпитала, чи житиме з нею безвухою, заплакала й поклала слухавку. Батько передзвонив. Сказав, що в 40 років заводити нову родину пізно. Якби можна було — віддав би мені свої вуха, але я з його чоловічими вухами виглядала б смішно.

У квітні 2002-го Старицькі поїхали в Миколаїв у клініку пластичної хірургії. Після травневих свят вушні раковини матері пересадили доньці.

— Прокидаюся з таким відчуттям, ніби все на місці, а щось зайве, — Оксана торкається вух. — Спочатку комплексувала, хоч і непомітно, що то не мої вуха. Тільки шрами невеликі по периметру, де вухо до шкіри пристає. А мамі без вух жити стало складно. Часто оглядалися, як вона вулицею йшла. Мама ж окуляри носить, на гумку дужки чіпляла.

2004 року Лесі Старицькій у Москві з реберної тканини наростили вушний каркас.

— Мочки в мене є, навіть сережки можу носити, а от зверху кістки не сформовані. Але є за що окуляри зачепити.

Оксана закінчила кулінарне училище. Хлопця не має.

— Багато людей навіть не задумуються, що найцінніше дається нам даром, — каже Леся Петрівна. — Ті ж вуха.

×