"Не могу получить документов на умершую маму. Подскажите, как быть", — пише у соцмережі 48-річна Надія Петрівна, жителька села Жованка неподалік Горлівки на Донеччині.
Її мати померла в серпні. Досі не може оформити документів.
— Мамі все ще нараховують пенсію, але ж потім її віддавати. У нас нема сільради. Раніше належали до Зайцевого. Тепер — до Горлівки. У нас українська сторона, а там — окупанти. Пробувала перейти оформити — відправляють. Невістка народила. Зареєструвати дитину виїхала в Маріуполь. Тепер, щоб отримати щеплення, їй треба їхати в Маріуполь чи Горлівку.
У Жованці живуть 200 людей. Щодня село потрапляє під обстріли. Влітку випадковим снарядом убило чоловіка.
— Винних досі шукають. Але тоді про нас заговорили. Волонтери збирали підписи, де хочемо бути прописані. Доти всі за ДНР були, а тоді налякалися. Більшість попросилися до Бахмутського району Донеччини, — каже Надія. — Нам почали гуманітарку возити. Крупи, тушонку, шоколадну пасту, олію. Тоді знов затихло. Зараз жартуємо: треба, щоб знову когось убило, тоді приєднають-таки в один бік або в другий.
Люди не можуть переїхати на підконтрольну Україні територію як переселенці.
— Фактично ми — в Україні, — пояснює жінка. — Але позбавлені звичайних благ. Як хтось хворіє, лікарі до нас не йдуть. Самі піднімаємо книжки, читаємо про болячку або лікуємо дідівськими методами. Проблеми зі світлом, інтернетом. На село кілька генераторів, де можна зарядити безкоштовно мобілку.
Село Гранітне на Донеччині лінія розмежування ділить навпіл. Тут майже тисяча мешканців. До війни було 2,5 тис. Більшість підтримують ДНР.
— Живут по окраинам. У нас в подвале все оборудовано. Матрасы, еда на неделю, вода стоит. Если сильно стреляют, бежим туда, — розповідає продавщиця Анна. Прізвища просить не називати. — Найстрашніша — вулиця Донецька. Її можна знімати у фільмах жахів. Будинки напіврозвалені, ворота в дірках. Місцеві зайняли ціліші будинки подалі. Навчилися жити без розкоші. Раніше, як свято, готуємо стіл гарний, а тепер як є макарони й тушонка — це вже супер. Усі перебиваються хлібом, крупами, картоплею. Зрідка щось печуть. Сину на день народження зробила пиріг. По малюсінькому кусочку розносив усім по вулиці. Раніше на таке і не дивився б.
— Мой ребенок учился на плиточника. Когда началась война, ему остался год, — пояснює 56-річна Ольга Вікторівна із Гранітного. — Отримав диплом ДНР. Куди з ним іти? Так і валяється. Всі надіємося, щось будуть рішати з цим. Хіба ж їх по-іншому ту плитку вчили класти?
Місцеві їздять на велосипедах. У кого вціліло авто, не мають грошей на бензин і ремонт.
— Вибратися можна тільки в Курахове. Просити треба таксистів, і то якщо зберемо не менше чотирьох людей. Дорога в один бік — 150 гривень. Це дуже дорого.
12 із 17 дітей села Майорськ з української території щодня ходять у школу села Микитівка, яке контролюють окупанти. Пенсіонери їздять у ДНР по "щомісячну допомогу".
— В этом году выделили автобус в Бахмут, но многие не пошли, — каже телефоном 30-річна Анна. — Це далі за Микитівку. Діти звикли в тій школі. Вранці зі свідоцтвом про народження переходять блокпост і сідають на автобус. Тут ходять гривні, а там рублі. Вигідно вертатися з рублями сюди і міняти на гривню. Харчі там дорожчі. Булка в нас 1,5 гривні, а в них біля школи — дві. Ніхто не дивиться, звідки діти. Тільки нам страшно. Навчилися розрізняти, які снаряди й де літають. Якщо свистить, то вже пролетів. У квартирах тримаємо відчинені вікна. Скло тоді не вилітає, часом трохи трусоне.
Жоден український канал не показує
У "сірій зоні" Луганщини й Донеччини залишаються 15 населених пунктів, каже спікер штабу АТО Владислав Волошин. Торік на український бік перейшли села Павлопіль і Пищевик.
— Нету связи нормальной, — каже житель Мар'їнки 69-річний Володимир Суслов. — Сестра дзвонить, я весь час поза зоною. До неї додзвонитися можу не завжди. Погано, що нема зв'язку з Україною. Не знаю, що там відбувається, жоден канал не показує. Зате російські транслюють добре. Скрізь говорять, як ми тут круто живемо. Насправді нічого крутого. Неясно, хто це все має відновлювати.
2 
1
Коментарі