— Воля або смерть? — бойовик у темно-зеленій формі й балаклаві на Горлівському блокпосту на Донеччині зазирає в мій паспорт 31 грудня близько 10.00. Позаду двоє перевіряють документи пасажирів мого автобуса з Києва.
Навкруги — поле й терикони. Метрів за 10 — будка бойовиків. З намету виходить повний чоловік у білій формі з чорними плямами. Впізнаю за голосом сусіда по під'їзду в Донецьку. Виїхав з нашого будинку за кілька років до війни. Мене не впізнав.
— Откуда едешь? — забирає паспорт.
— Из Краматорска, — кажу, як просив водій.
Пасажирів відпускають. Мене та ще одного хлопця тримають. Куточок фотографії в моєму паспорті — не до кінця приклеєний. Сусід уважно роздивляється перші сторінки. Смикає фото.
— Может, оторвете? — кажу.
Сміється і запитує, чим займаюсь. Говорю, що пишу рекламні тексти, живу в Краматорську, а рідня — в Донецьку, де я прописана. Бойовики відходять убік і тихо радяться. Один, не опускаючи дула автомата, наказує винести речі.
Відкриває рюкзак і витрушує на сніг. Там — лише одяг. Просить відкрити сумку на плечі. Там камера, диктофон і два телефони.
— Журналюга? — щулить око.
— Рекламу пишу.
— Зачем диктофон и камера?
— Потому что я пою. Камера — не профессиональная.
Відпускають. Хлопця залишають, не пояснюючи — чому. Бойовик з автоматом ще раз проходить автобусом і дозволяє їхати. Застерігає не вмикати телефонів.
— На Макаронке высаживаю, — оголошує водій. — Потом только на Южном.
— Что такое Макаронка? — запитує сивий чоловік, на вигляд, років 60.
— Вы что, не из Донецка? — обертається інший. — Макаронный завод.
Пасажири підозріло переглядаються.
— Впервые слышу. На другом конце города живу, — каже той.
О 12.30 прибуваємо на автовокзал "Південний". Із Києва виїхали о 19.00. Зупиняємося біля "Макдональдзу". Він не працює з квітня 2014-го. Там темно, двері зачинені.
Сідаю у тролейбус №17. Він повний, але всі мовчать. Лише біля задніх дверей перешіптуються двоє бойовиків. Високий бородань пильнує за мною. Думаю, через рюкзак. Біля кабіни водія — оголошення від руки: "Проезд 3 рубля". Купую квиток із написом "Донецкая народная республика". Цена: 3,00 руб.". Раніше писали — 1,50 грн.
Грає музика радянських часів. Зупинки оголошують російською. Виходжу на "Боссе". Торік 22 січня там був мінометний обстріл. У тролейбусі загинули 13 осіб, 20 отримали поранення. Згоріло авто з людьми. Туди досі кладуть квіти. У 5-поверхівці навпроти вибуховою хвилею вибило вікна. Багато — не засклені. Арка будинку посічена осколками. За рік нічого не змінилося.
О 19.00 у Донецьку вулиці безлюдні. Зрідка проїздить авто. Від 23.00 до 5.00 діє комендантська година.
Гостюю у знайомої. Корінна донеччанка 52-річна Марія Шевчук працює на молокозаводі. Каже, зарплату отримує в рублях. Виплачують вчасно. Чоловік — слюсар на заводі "Норд". Часом не працює по кілька місяців.
— После шести вечера транспорт не ходит. Дома телевизор смотрим, с соседкой выпекаем сладости, — розповідає. — В выходные можем на дачу поехать с утра, чтобы вернуться засветло. Потом блокпосты проезжать не хочется. Патруль поймает — отвезут куда-то. Может, в окопы, — зітхає. — В позапрошлом году сын гулял с друзьями. Выпили. Их задержала полиция ДНР. Мы искали три дня, все блокпосты объездили. Вернулся побитый. Их троих повезли копать окопы. Один возмущался, так его застрелили. Сына с другом заставили закопать. Отвезли на базу ДНР. Раздели, забрали телефоны. Всю ночь били с перерывами по 2 часа. Чудом отпустили. Отксерили паспорта, чтобы не убежали из города. Сын долго из дому не выходил, плакал. Мы его вывезли через Россию к родственникам в Херсон.
Наступного дня рушаю до автовокзалу. Біля кас — черги. Більшість людей — у зеленій формі без нашивок. За довідку касир бере 5 руб. (2,5 грн. — ГПУ).
— Как до Артемовска доехать?
— Никак, — кривить червоні губи білявка, на вигляд, років 30. — Только до Майорска. Автобус в 6.00. Всё, деньги давайте.
Заходжу в "Континент". Деякі магазини — з новими назвами й цінами. Вибір одягу — великий, але старих моделей. Черевики, що в Києві по 2 тис. грн, тут — 4,5 тис. рублів. На одязі бирки "производство г. Донецк". У магазині "Обувь" розмовляють дівчата, років по 22.
— Что-то у вас с обувью не очень. А есть ботинки с подошвой копытом? — висока брюнетка в чорному пальті показує подрузі фото в телефоні. — Вот, такие.
— Нет, не видели, — зітхає шатенка в сірій куртці. — Нам не привозят ваши новинки.
На третьому поверсі в кафетерії замовляю велику піцу "Маргариту" за 180 руб. На чеку напис: "Недійсний. Піцу приносять без тарілок, серветок і столових наборів. Цікавлюся про чек.
— Какая вам разница? — білявка в червоному фартуху розвертається і йде.
— Тебе надо валить, — за столик поруч сідають подруги з магазину взуття. Замовляють каву.
— Не хочу, — тихо каже шатенка. — Тут — родина, робота.
— Тут будущего нет.
— Как-то будет. Республика развивается. Деньги есть, банк есть, работа есть. Может, и уволюсь со школы, потому что директор бесит. Учителей много ушло, преподаю три предмета. Программа ужасная. Пойду в минкультуры ДНР. А куда еще? Там можно хоть как-то развиваться.
— Какое развитие? Город остановился.
— Да, все еще в 2014-м живем. Еще создали этих "захаровцев". Партия. Это же Советский Союз.
За пару хвилин ідуть.
Маршруткою №37 їду на площу Леніна. За мною заходять русявий чоловік у формі без нашивок і дівчина. Він її обіймає, вона сміється.
— Шеф, мы до улицы Прокатников доедем? — запитує водія.
— Тебе в другую сторону. Остановлю — выйдешь.
Літня жінка в сірій пухнастій хустині пояснює, як доїхати.
— Я понял. У нас в Тольятти транспорт не так ходит, — відповідає бойовик. На зупинці виходять.
Вечірній Донецьк завалений снігом, але дороги розчищені. На площі праворуч від пам'ятника Леніну — ялинка. Через дорогу — кафе. Людей небагато. Стає дуже холодно. Повертаюся додому.
Близько 19.00 чую розмову двох жінок, на вигляд їм років по 55, курять на сходовому майданчику. Не бачать мене.
— Почему Украина нас не возвращает? — цікавиться та, що в синьому халаті. — Освободила бы уже, и нормально бы жили.
— Разве мы ей нужны? — зітхає та, що в жовтому светрі. — Пенсии забрала, работу. А тем, кто уехал, помогает? Нет. Вот дочка зовет в Киев. Зачем мне туда? На чужом жить. Лучше дома, где все свое. Только ремонт сделали.
— Та хоть бы кто освободил, лишь бы это закончилось.
— Мы никому не нужны. Что этим, что тем.
Розходяться.
"Уже забыл, какие на вид гривни"
3 січня о 10.00 мікроавтобусом вирушаю до Майорська. В салоні сидять 14 осіб, четверо — чоловіки.
— В рублях 200, в гривнях — 100, — каже водій. — Що, нікого з України немає?
Простягаю 100 грн.
— Уже забыл, какие на вид гривни.
На блокпостах ДНР не перевіряють і не зупиняють. У Горлівці просять чоловіків передати паспорти у вікно. За 5 хв. їдемо далі.
За годину висаджують у Майорську. Чекаємо на автобус до Бахмута. Піша черга — 2 сотні людей. Надворі 18–20 градусів морозу. Пункт обігріву є метрів за 500. Там можна взяти чай, але доведеться вистояти чергу. Усі мерзнуть, стрибають. Підходять двоє українських військових.
— А тепер граємо в "Хто не скаче, той москаль".
Усі сміються. Перший автобус забирає 50 людей. Я — у черзі на четвертий. Попереду жінки сваряться за місця. Військові час од часу заводять розмови, щоб заспокоїти людей.
— Слава Україні! — кажу одному.
— Героям слава, — обережно відповідає.
Знайомимося. Він — з Івано-Франківська, не називається.
— Тут було кількох збили, — каже. — Ну так, холодно, але дорога — для машин. Люди виходять просто на неї. Ми стримуємо. Не слухають. Ненавидять нас.
— А ви?
— За що їх любити? Що тут стою на морозі?
За півтори години під'їжджає другий автобус. Військовий проводить мене туди. Люди набиваються вщерть, але не скаржаться. Сплачую 30 грн. Черга на блокпосту в Зайцевому не рухається. За годину водій каже виходити, а сам перетинає межу автобусом. Швидко проходимо контроль пішки. Речей не перевіряють. За півгодини виїжджаємо із зони АТО.
2 
1
Коментарі