"Війна з Росією триватиме десятиліттями. Маємо бути готовими" – Олександр Хара

Це дорога з двостороннім напрямом. Із однієї сторони, є дії української влади, суспільства та армії, які показують, що нас слід підтримувати. Із іншої, розуміння більшості західних лідерів, що Україна має принаймні не програти. Шкода, не всі вважають, що маємо перемогти на полі бою, а далі дипломатично.

Була надзвичайно ефективна робота української влади. Сам приємно здивований, наскільки змінився Зеленський. Яким ефективним виявився його неортодоксальний підхід. Свого часу скептично дивився на манеру поведінки президента, на меседжі, які озвучував на Заході, як поводився. Але після 24 лютого його емоційність, звернення поза рамками політичної культури дали позитивний результат. Варто подивитися, як його слухають парламенти демократичних країн і їхні громадяни. У певному сенсі, став іконою на Заході, символом вільного світу. Хоча не зовсім погоджуюсь, проте знаю, що став символом спротиву. Витискає максимум з того, що може. Навіть трохи більше.

Можемо бути критичними, скільки нам постачають зброї. Але це пов'язане не з Зеленським, а з розрахунками лідерів західних країн. Насамперед, США. Не хочуть допустити прямого зіткнення між Америкою та Росією. Це основна причина, чому самі для себе ставлять внутрішні обмеження в допомозі нам.

Адміністрації демократів робили помилку за помилкою щодо Росії. До вторгнення намагалися встановити стабільні передбачувані відносини з Москвою. Коли взнали про підготовку нападу в жовтні 2021 року, припинили давати нам зброю. Щоб домовитися з Путіним, не провокувати, не допустити божевілля, яке той, врешті, зробив.

Коли зрозуміли, що не збирається відмовлятися від нападу, почали постачати нам зброю. Передусім, для сил спеціальних операцій. Вважали за недоцільне посилювати ЗСУ звичайним озброєнням. Думали, нас окупують за кілька днів чи тижнів, а зброя потрапить до росіян. Потім тривалий час не давали чогось потужного. Далі поволі почали давати гаубиці М777, безпілотники, врешті, HIMARS. Навіть ракети проти російських систем протиповітряної оборони та проти радіолокаційних станцій.

Безумовно, великий прогрес. Але якщо б це зробили на крок раніше, в нас було б менше жертв серед військових і цивільних, більше успіхів на полі бою. Ті ж ракети до HIMARS на 80 кілометрів й відмова постачати ракети ATACAMS на 300 кілометрів. Погодилися дати запчастини до літаків, але відмовили поляків навесні, щоб не дали свої радянські літаки. Усе – через страх Байдена. Існує багато гальмування. Це коштує життів українських солдатів.

 

США – провідний партнер, який найбільше допомагає, й лише зброї дали нам уже на понад $10 мільярдів. Якщо послухати те, що кажуть американські військові, то вони в захваті, наскільки українська армія ефективно використовує зброю. Як філігранно б'є по правильних цілях. Часто інноваційно її використовує.

Спочатку стосувалося ПЗРК Javelin. Американці захоплювалися відсотком вражень російської техніки з цих систем, який був вищим за стандарти. Наші використовували ефективніше, ніж самі американці. Те саме зараз щодо HIMARS.

Ми готувалися до цієї війни. Вивчали війни американців в Афганістані та Іраку, як ті застосовували свою зброю. Наші військові показали дивовижну здатність комбінувати пострадянські розробки, сучасну українську техніку й західну зброю.

Ця війна – те, до чого американці готувалися під час холодної війни, коли планували воювати проти СРСР і країн Варшавського договору. Враховуючи асиметричність радянських і натовських військ, тисячі радянських танків і сотні дивізій, ми зараз реалізуємо концептуальні підходи, які закладали США. Щоб бити не по живій силі й техніці, яка перед тобою, а знищувати командні пункти, логістику та склади з пальним і боєприпасами. Робити неможливим просування бойових частини ворога на лінії фронту. Ми це доволі успішно робимо.

Бачимо, росіяни десь просуваються. Особливо на Донбасі. Але ціною величезних жертв на невеликі дистанції. Західні військові розуміють, наскільки вправно використовуємо їхню зброю.

Тут є дві сторони медалі. Наприклад, німці здійснили шалений прогрес в зміні позиції щодо себе, України й Росії. Канцлер Олаф Шольц на початку року ще не збирався скасовувати запуск трубопроводу "Північний потік-2", попри перспективу російського вторгнення. Але зробив це. Вперше за десятиліття Німеччина вирішила інвестувати в Бундесвер, і досить велику суму – 100 мільярдів євро, щоб відновити боєздатність своєї армії. Берлін переглянув політику щодо Москви, яка з часів розвалу СРСР орієнтувала німецьку еліту на Росію. Вони ігнорували не лише інтереси України, Білорусі, Грузії чи Молдови. Але й балтійських країн, Польщі та Румунії, які є їхніми союзниками по НАТО і ЄС. Зараз все змінилося.

Водночас, вони не можуть моментально перейти на те ж розуміння Росії та потребу підтримки Києва, як країни Балтії та Польща. З французами схожа історія. У них свої проблеми в Північній Африці, Малі. Тож дивляться на нас через призму цих загроз з боку Росії. Коли президент Франції Еммануель Макрон їздив до Путіна перед вторгненням і скаржився, що Росія робить в Малі, то Путін зневажливо казав, що це дрібниця, бо це робить приватна військова компанія, і "ми тут ні до чого".

Ще проблема європейської частини НАТО, що після того як розвалився СРСР, зникла єдина екзистенційна загроза для всієї Європи. Внаслідок чого виникли загрози з різних сторін - для півдня важливою стала Північна Африка і Близький Схід, загроза біженців і тероризму звідтіля. Для Центрально-східної та Північної Європи більш важливою залишилася загроза Росії.

Загальне розуміння загроз зі сторони Росії є, але в ЄС діють дуже повільно та інерційно. Головне, що в стратегічній концепції НАТО Росія тепер визначена як загроза. Бо досі Москву сприймали як партнера, з яким можна спільно вирішувати справи та взаємодіяти.

У філософії є визначення "дурна безкінечність", коли люди повторюють одні й ті ж речі безмежну кількість разів. Доходять до того ж результату й не роблять висновків.

Я б хотів, щоб Росія понесла юридичну відповідальність за злочини. Чогось на зразок Нюрнберзького трибуналу над керівництвом РФ. Геноцид – не обов'язково мільйонні жертви, як під час Голодомору чи Голокосту, але умисел та систематичні дії на знищення етнічної групи, її ідентичності. Путін наговорив у статтях і виступах, не кажучи про нижчих представників режиму, на те, щоб довести такі наміри. З юридичної точки зору, довести намір геноциду дуже складно, але маємо це робити.

Окрім сучасного геноциду проти українського народу, потрібно, щоб світ засудив більшовизм – людожерську ідеологію, яка є частиною сучасної російської. На жаль, вона досі допомагає нашим антипатикам на Заході – різним лівим, які підтримують РФ, вважають Україну фашистською. Вони продовжують поширювати цю заразу. Не має значення, як себе називають – комуністами, соціалістами чи якось іще.

Потрібно показати, що нацизм і комунізм – дві сторони однієї медалі. Це буде внесок України, яка чи не найбільше в світі потерпіла від комунізму, якщо не рахувати Китаю. Це буде гуманістичний внесок в руйнування людожерської ідеології. Наш внесок в те, щоб подібні злочини неможливо було повторити в майбутньому.

Щоб загроза не повторювалася для нас, єдиний правильний підхід, як кажуть американські республіканці, "мир через силу". Тобто маємо бути озброєні. Це єдина запорука, що Росія через 10–15 років знову не спробує "остаточно вирішити українське питання".

Кожен переслідує свою ціль. Гутерреш прагне, щоб ООН почала бодай щось робити, що записано в її статуті, для чого існує. Немає сумнів в його ідеалістичних і проукраїнських поглядах, зате маю сумніви в спроможності ООН щось робити. Цю організацію реформують майже з дня її заснування.

В Ердогана свої інтереси. По-перше, щоб далі діяла зернова угода між Росією й Україною. Вона потрібна, зокрема, для Туреччини, яка переживає не найкращі економічні часи. Ліра впала на 40 процентів, порівняно з доларом. Це велика проблема, бо країна імпортує багато чого, включаючи енергоносії. Там різко виросли ціни на їжу. По-друге, в країні 3,5 мільйони сирійських біженців. Додатковий тиск на економіку, на соціальну та політичну ситуацію. Їм потрібне дешеве зерно. По-третє, Ердогану хотілося б отримати лаври посередника в мирному процесі. Зацікавлений, щоб війна припинилася. Анкара торгує з ЄС, Росією й Україною. Від неї економічна ситуація погіршується. По-четверте, Ердоган має намір посилити регіональне лідерство через дипломатію. Його всі вітають як людину, яка спромоглася посадити за стіл переговорів Україну та Росію. Хоча немає російського та нашого підписів під одним документом, але є дзеркальні угоди.

Позиція Туреччини зіграла надзвичайно позитивну роль для України. Поза тим, що Анкара не приєдналася до санкцій, але зробила кілька важливих речей – закрила Чорне море для російських військових кораблів, продала нам безпілотники, яких також дуже хоче Росія.

Не впевнений в реалізації ідеї Ердогана, що можна знайти компроміс з Росією на базі успіху зернової угоди. У нас майже релігійне протистояння з росіянами. Для українців неможливо відмовитися від суверенітету та своїх територій. Росія не може погодитися, щоб Україна існувала як незалежна держава. Тому вони ніколи не погодяться на повернення тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. Вважають, мабуть, уже своїми частину захоплених Запорізької та Херсонської, не говорячи про сакральний для них Крим. Якщо статус півострова у російській свідомості похитнеться, це буде означати втрату Путіним влади та неминучі деструктивні процеси в РФ.

Не бачу поля для будь-якого компромісу з ними. Якась зі сторін, врешті, має виснажитися, бути нездатною вести війну. Принаймні, на певний час. Одна з країн має перестати існувати в міжнародно визнаних кордонах. Сподіваюсь, Україна виживе, й будуть деструктивні процеси в Росії, що дасть нам змогу повернути всі території, відповідно до міжнародно визнаних кордонів.

Маємо ознаки, які роблять схожими, але водночас є великі відмінності. Ми лише протягом останніх кількох років стали важливими для США, тобто нас підтримують у великому масштабі. Америка підтримує євреїв десятиліттями, допомагаючи зброєю й технологіями на мільярди доларів в рік. Ми лише тепер отримали близько 10 мільярдів доларів на зброю. Це величезні гроші, але для Ізраїлю з населенням 9 млн осіб співрозмірна допомога надходить є за 2–3 роки.

Попри те, що Ізраїль є острівцем свободи й демократії в морі авторитарних агресивних режимів та ідеологій, його не можна порівняти з тим, що межуємо з найбільшою ядерною державою з найбільшою територією, величезними людськими та природними ресурсами, яка перманентно хоче нас знищити. В Росії є всі можливості для цього.

Євреї після Голокосту усвідомили, якщо не матимуть власної держави, геноцид може повторитися. Це ще раз піднімає питання засудження в Росії її попередніх геноцидних практик, які дозволили повторювати їх знову на окупованих землях України.

Євреї зрозуміли цінність своєї держави завдяки Голокосту. Нам довелося пройти постійні війни з Московським царством, різанину в Батурині, знищення Гетьманщини та Січі, поразку УНР, більшовицький терор, голоди 1920–1921 років і 1932–1933 років, розстріляне відродження, й тепер війну, щоб зрозуміти те саме. Для політичних українців має стати аксіомою, що Україна для них – самоцінність як незалежна суверенна держава, частина західного цивілізаційного простору.

Україна складається з різних етнічних груп, релігій, мов. Усе різноманіття не дає нам перспектив стати гомогенними, як Ізраїль, але це наша сильна сторона.

Цей конфлікт затяжний і триватиме десятиліттями. Маємо навчитися з цим жити й боротись з агресивною Росією, з політичною елітою путіноподібних. Бо глава Кремля – не феномен чи випадковість. А закономірність для більшості російського плебсу, яка підтримує агресивну внутрішню та зовнішню політику.

Тому Москва – постійна загроза для України, країн ЄС і НАТО, які межують з Росією, Європи й світу. Адже РФ має найбільші запаси ядерної зброї, величезні запаси хімічної та біологічної зброї.

Влада не хотіла розхитувати човен. Безумовно, до неї є обґрунтовані претензії. Сподіваюся, після перемоги всі ці аргументи ми спокійно зважимо, будемо обговорювати в суспільстві. Позитивну та негативну ролі президента та інших посадовців.

Турбує, що рештки Республіканської партії поглинають прихильники колишнього президента Дональда Трампа. Тривожний дзвінок. Сам Трамп виступає за ізоляціонізм Америки. Говорив, що допомога Україні занадто велика, адже американці мають власні фінансові труднощі. Він – популіст.

Якщо вплив "трампістів" в Конгресі посилиться, а 2024 року Трамп стане президентом, то буде дуже ризикований період для нас. Оскільки їхні погляди можуть вплинути на військову, політичну й економічну допомогу, яку нам дають США.

Проте досі в Америці залишається двопалатна й двопартійна підтримка України. Питання про підтримку Києва чи не єдине, яке об'єднує ці два непримиренні в інших питаннях табори.