У середині 1990-х із товаришем Михайлом їдемо в Росію. Він бізнесмен, має новий вантажний ГАЗ. У ньому зламався колінвал. Купити в Україні неможливо. Тож Мишко зібрався до Нижнього Новгорода на завод.
— Поїхали зі мною, — каже. — Дорогу оплачу, та й мені не так страшно буде.
І от серед зими ми в Росії. Придбати потрібну деталь не вдається. Криза, все стоїть, люди злі. Весь день, мов навіжені, бігаємо від одного начальника до іншого. Немає і не буде.
Увечері збираємося на потяг. Мишко — чорніший ночі. Сидимо на зупинці, чекаємо міського автобуса. Тракторист чистить сніг.
— Чого такі сумні, хлопці? — запитує.
— Колінвал хотіли купити, а його ніде немає, — без надії каже товариш.
— Посидьте тут пів години, — каже. За 20 хвилин повертається. У поїзді, що везе нас в Україну, Михайло, здається, спить з омріяним колінвалом.
Років через п'ять ми з сусідом Володею вдруге їдемо в Польщу. Він домовився про роботу з тальнівським хлопцем Євгеном, який давно живе поблизу Варшави. Я їду за компанію, хоч роботи мені немає. "Приїду на місце, накуплю газет і щось знайду", — думаю.
Два дні у Варшаві на автостанції тільки тим і займаюся, що телефоную роботодавцям. Мені ввічливо відмовляють. Ще одного разу перепитують, чи я українець, і знову відмовляють. Третього дня мій бойовий дух занепадає. Розумію, що потратив половину грошей, а роботи не знайшов. Як на зло бачу старий автобус — Варшава-Львів. Беру квиток. Маю ще кілька хвилин і телефоную Жені:
— Передай Володі, що я вертаюся додому, — кажу загробним голосом.
— Не дуркуй, — відповідає. — Ми шукаємо ще двох робітників. Дуй до нас.
За місяць я заробив більше, ніж за пів року в попередній приїзд.
Тепер із віком відчуваю, що нарешті перестаю поспішати. Щовечора додаю до молитви коротку фразу: "Боже, навчи мене чекати".
1 
1
Коментарі
1