На залізничному вокзалі в Ковелі у кріслах сплять кілька безхатьків. Смердять немилосердно. Трохи поодаль — родина ромів. Кричать і сміються. Байдуже, що пів на четверту ночі. Здається, ці люди взагалі ніколи не сплять.
Ми з донькою виглядаємо зі своїми валізами білими воронами. Нас не пустили в Польщу й тепер повертаємося додому. О шостій ранку до ковельської автостанції під'їжджає простенький, перероблений із вантажного білий бус на Київ. Вартість поїздки — 345 гривень. У дорозі 7 годин.
У салоні ми вдвох. Засинаємо миттєво. Не звертаємо уваги на пасажирів, яких водій підбирає дорогою. Години за три прокидаюся. Сусідку позаду не бачу, а чую. Типовий московський акцент — ковтає голосні, розтягує звук "а".
— В России обычные судьи получают по 300 тысяч рублей. Живут, ни в чем себе не отказывают.
На одній із зупинок продовжує свою агітацію.
— Вы думаете, что стали ближе к Европе? Да Россия, в отличие от вас, намного ушла вперед.
Нарешті не витримує водій.
— Був я у вашій Москві, — каже. — Не сподобалося. У центрі ще щось пробують робити. А далі — сірість, бруд і агресія на кожному кроці. Страшенно неприємна країна. Тут — зовсім інші люди.
Тітка замовкає. Перед самим Києвом, коли спека стає немилосердною, запитує водія.
— А паачему вы каандишн не включаете?
Дядько обертається і дивиться на неї, як на польовий овоч.
— Бо його немає!
На залізничному вокзалі у столиці розбігаємося. Ми їдемо автобусом у Тальне на Черкащину, а вона — спішить до потяга на Росію.
Увечері нарешті біля хати. Стає прохолодно. Насувається темна хмара. З-за Гордашівки зривається північний вітер.
— Москалі розсердилися і включили каандишн, — Світлана зачиняє всі вікна.
1 
1
Коментарі
1