Юрко притуляє руку з бронзовою шкірою до моєї. Гукає Володьку. Моя біла і його смугла — контрастують.
— Дивися, Володю, — кричить. — Дружба народів!
Наприкінці 1980-х хлопець другий рік живе з нами в кімнаті студентського гуртожитку. Сам — із гайдамацького села Медведівка Чигиринського району Черкащини. Земляк Максима Залізняка. Зате зовні — справжній мулат — темношкірий, чорнявий, із волоссям, що в'ється.
Юрко — улюбленець дівчат. Вони мліють від його зелених очей і пристрасного погляду. Інколи я насміхаюся з його простодушності.
— Ну чого ти? — ображається. — Я ж тебе не займав? Ге ж ні?
Оце "не займав" та "ге ж ні" у виконанні майже негра тішать мене найбільше.
Якось ідемо з ним вулицею Черкас. Назустріч — дві дівчини-кубинки. Юрка помічають здалеку. Метрів за 20 починають приглядатися. Товариш теж не відриває від них очей. Минають, але ще довго озираються.
— Днями я пішов до дівчат у фінансовий технікум, — розповідає Юрко. — Повз проходили кубинки. Одна зупинилася й питає: "Слухай, а ти наш чи радянський?"
1990 року в Черкасах проходили перші мітинги з синьо-жовтими прапорами. А Юрко здуру зголосився стати комсоргом групи. Напередодні 22 травня — дня перепоховання Шевченка — в нього екзамен.
— Якщо здам на "трійку" — піду з вами на мітинг, — обіцяє. — Буду махати прапором.
Обіцянку виконує. Організатори роздають усім національні прапори поневолених Росією народів. Юркові випадає нести молдовський триколор. На урочистостях гучніше за всіх співає "Заповіт".
Того року ми закінчуємо інститут і роз'їжджаємося. Від Юрка — ні слуху ні духу.
А це вчора зустрічаю в Черкасах колишню комендантку студентського гуртожитку.
— Минулого року приїздив Юрко, — розказує. — Заходив у гості. Весь сивий, солідний. Полковник поліції в Росії.
Радію за Юрка. Сподіваюся, в Росії місцеві аборигени його поважають.
1 
1
Коментарі