Одеса на захисті Паустовського: брехати до останнього

Любителі російськості в Одесі не зупиняються ні перед чим. Тут навіть висновок Інституту національної пам'яті підтягли - мовляв, автор ніжно любив Україну і її мову, навіть цитати про це наводять. Але що за ними стоїть, якщо прочитати до кінця, а не половину?

Бачу, захисники російської символіки в Одесі радісно поширюють висновок УІНП про те, що Константін Паустовський не є символом російської імперської політики (посилання на висновок УІНП у коментарі).

Як доказ прихильності Паустовського до України УІНП наводить таку цитату російського письменника: "Мої рідні з боку батька говорили лише українською. З дитинства я полюбив співучу, гнучку, легку, нескінченно багату на образи та інтонації українську мову".

І все було б добре, якби не маленький нюанс. Вірніше два. По-перше, це цитата з дискусії Паустовського із Максимом Рильським в "Литературной газете" (Москва) від 29 жовтня 1960, яка розсварила їх назавжди через зверхність Паустовського до української мови.

По-друге, ця фраза має продовження, тож доведеться чесно дочитати її до кінця: "Але за часів Петлюри газети в Україні почали друкуватися так званою "галицькою" мовою... Вона була складна, важка, неблагозвучна, включала багато іноземних слів. Природно, що я не міг полюбити цю мову".

Особливе обурення Максима Рильського викликав оцей пасаж Паустовського: "Петлюра привіз із собою так звану галицьку мову - досить важку та повну запозичень із сусідніх мов. І блискуча, справді перлинна, як зуби задерикуватих молодиць, гостра, співуча народна мова України відступила перед новим прибульцем у далекі шевченківські хати та в тихі сільські левади". Вам теж нагадує це Табачніка, правда ж?

От і Максима Тадейовича, загалом стриманого, це неабияк зачепило. Він відповів шовіністу Паустовському у тій же Літгазетє. Рильський пише: "Попри деяке своє збентеження з приводу терміну "шевченківські хати", дозволю собі зазначити, що "важковаговою галицькою мовою" (зрозуміло, лінгвістика такої мови не знає) писали, через історичні обставини, Іван Франко та Василь Стефаник. Що ж до української мови взагалі, то вільно автору "Повісті про життя" знати лише мову "задерикуватих молодиць" - очевидно, київських молочниць - і залишати поза увагою, що це мова великого народу, мова його чудової літератури, представленої до Жовтня іменами Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Коцюбинського, мова чудових народних дум та пісень...

…Навіщо ж Ви дозволили собі, ґрунтуючись виключно на хитких спогадах дитинства та "туманної юності", висловлювання про діячів української культури та мову українського народу, які інакше, як образа, не можуть бути сприйняті?"

Кажуть, що цей спір назавжди розсварив Рильського і Паустовського. Вони ніколи більше не спілкувались, Рильський не відповідав на телефонні дзвінки Паустовського. Ось така абсурдна історія. Коли цитатами імперського тексту Паустовського аргументують фаховий висновок про його "неімперськість".

Оригінал