Перестали боятися

– Ти ж із Волині. Мають бути родичі в Білорусі, – каже колега Дмитро, коли в сусідній державі спалахують протести.

Рідні там не маю, а от друзів – чимало. 2012-го їздили із сестрою на екскурсію у Брестську фортецю. Познайомилися з Іваном.

Він потім приїздив до нас. Серце Наталі намагався підкорити білоруськими сардельками і маслом. Не піддавалася. На Майдані познайомилася з майбутнім чоловіком і остаточно відшила Івана.

Ми листувалися кілька років у соцмережах. Він привозив до Луцька молодшого брата – такого відвертого і принципового. Я раділа, що в білорусів теж росте сміливе покоління.

Ігор запитував:

– Як вам вдалося побороти таке зло? Янукович же гірший за нашого Лукашенка.

Востаннє їздила в Білорусь ­2016-го. На подарунки хлопцям купила вишиванки. Вдягти сорочку на парад Іван заборонив брату, як і діставати телефон із кишені. А я знімала і парад, і виступ Лукашенка, і як міліція розганяла кийками п'яну компанію в парку під ­будинком.

Коли на "Бандерштаті" в Луцьку Ігор танцював біля ватри, сказав, що зрозумів, як ми здолали страх.

10 серпня я зайшла на його сторінку у Facebook. Багато його одногрупників кликали на барикади. Відчувала, що він зараз там. А потім побачила фото його закривавленого брата. Добу з ним не було зв'язку. Інтернет глушили.

– Не думала, що теж вийдеш на протест, – пишу Іванові.

"І не збирався, – відповідає через vpn. – Ішов за хлібом і мало в автозак не замели. Силовики нападають на тих, хто ходить поодинці. Ігор пропав. Повернули тільки його телефон. На всю вулицю з нього лунав рингтон: "Лента за лентою набої подавай"

×