Голоси

Це трапилося кілька днів тому на київському залізничному вокзалі. Була одинадцята вечора. Їхати додому було далеко, тому я купив каву й вирішив трохи перепочити на теплій мармуровій плиті.

День був важкий: я щойно провів брата і мені трохи хотілося плакати. Як у дитинстві, коли він пішов в армію. Однак я притлумив це дитяче почуття, а тепер намагався вигнати з голови сонливість. Кава починала діяти, й отупіння поволі відступало. Це — особливий стан, коли мозок уже пробуджений, а тіло охляле і не слухається — немов із вати. У таких станах людину завиграшки можна, наприклад, обікрасти. А де ж обікрасти, як не на вокзалі?

Але я люблю цей стан. Усе, що стається одразу після нього, можна сприйняти за чисте диво.

І ось я зачув голоси.

Молодий — десь 22-річний, і старий — добряче за 80. Вони були за кілька кроків від мене й так само гріли свої сідниці об мармур вокзалу. Молодий був класичним гопніком, просто з підручника, якби їх писали про різні людські типи: кепка, спортивний костюм, "кроси", хоч і без сємок. Тут, у Києві, таких уже знайти важко, навіть "на районах". Мабуть, зі Східної України — із харківської Салтівки або донецького Кіровського.

Старий був непростий. Фірмові окуляри й недешевий одяг зраджували в ньому людину з іншого світу. Він розмовляв дивною українською. Таку можна почути лише за океаном. Я прислухався до їхньої розмови, але майже нічого не міг почути, крім окремих слів. Молодий грішив паразитами — "тіпа", "сишитє", "ета" — і про щось допитувався. А старий кілька разів ужив слово "дивізія", "під Бродами", "зброя", "УПА", "відступ".

Це була література в чистому вигляді. І в той момент я понад усе хотів опинитися третім у розмові цих двох діаметрально протилежних українських істот. Я хотів стати великим вухом. Щоби почути все в найменших подробицях, а потім відтворити. Але просто сидів — паралізований і щасливий. Навіть не знаю чому.

×