Тример

— Доброго дня, дорогий земляче! — звертається до мене продавець електронного ширнепотребу біля супермаркету. Худорлявий, впалі щоки, очі, як дві таблетки активованого вугілля. Він не просто захоплює увагу. Це ціла наука. Бо потрібно зачепитися. З українцями одразу найлегше розіграти мовно-географічну карту. Некиївські номери йому підказали, що я — не місцевий.

Коли вже встановлено контакт, можна переходити до конкретики. Худорлявий виймає якийсь запаяний у прозорий пластик прилад, супроводжуючи дії текстом про мережу побутової техніки, в якої рекламна кампанія. Але тільки мені пощастило, бо тример для підголювання пейсів і бакенбардів мені дістанеться безкоштовно.

Скільки буде 10 по 100 по 10 у 10 мішках?

— Бо ви ж земляк, рідна душа! — чітко, як робот, торочить худорлявий, і починає раптом годувати мене якимось божевільним словесним місивом, де дедалі менше сенсу і все більше абсурду. Приказки, каламбури, загадки вилітають з нього, як з автомата. А я, намагаючись у цьому всьому знайти якесь раціональне зерно, стою з цим тримером і дивлюся.

Зі мною все нібито гаразд. Але тіло — ватяне, затерпле. В голові наче хтось тупцяє важкими солдатськими чоботами. Худорлявий мене впіймав. Ще кілька секунд, і я вже знатиму, заради чого цей цирк і де те місце, після якого я дістану гаманець — безвільний і тупий — та віддам йому за цей тример усі гроші.

Я спостерігаю за собою уже збоку, самому собі кажучи: "Чуваче, нічого нікому не давай! Нікому не вір! Безплатні тримери бувають лише в армії. І для чого тобі він, цей тример?"

Худорлявий раптом каже:

— Ось вам загадка, земляче: "Скільки буде 10 по 100 по 10 у 10 мішках?"

В цьому був головний ключ до моєї голови. Він знав, цей хлопець, що після такого люди ламаються і здають позиції.

А я, може, й досі стояв би й думав — уже обчищений, із безглуздим тримером у руках, — якби не почув із напівтемряви голос своєї дружини:

— Що тут відбувається?!