"Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош"

 

Кілька фрагментів "Запорожця за Дунаєм" Гулак-­Артемовський позичив у Моцарта

36 сторінок сценарію, три тижні репетицій, вісім хоралів, два танці – і вистава готова.

За цим нехитрим рецептом Сергій Проскурня поставив 16 лютого у Черкаському музично­драматичному театрі виставу "Невідомий Артемовський". Саме цього дня виповнилося 200 років з дня народження автора першої української опери. Хоча саме через "Запорожця за Дунаєм" композитор зажив собі слави плагіатора – цілі шматки опери він запозичив із Моцартового "Викрадення із сералю". Її через це навіть знімали з репертуару пітерського Маріїнського театру, де виконали твір вперше.

Семен Гулак­Артемовський у народі відомий аріями із "Запорожця": Карася "Тепер я турок, не козак" та Андрія "Блаженний день, блаженний час". Останню на початку 1990­х парламент розглядав як варіант державного гімну України. А ще кілька років тому Віктора Януковича якось занесло до Черкас. Це тоді в промові перед жителями міста він назвав композитора Гулаком­Артьомовським. І глядачі, які прийшли на виставу Проскурні, частенько про це згадували у фойє театру.

Сам режисер називає виставу скоріше документальним концертом. Справді, півторагодинне дійство нагадує історичний КВК. Навіть політичний, бо не обійшлося без міжнаціональних і мовних питань.

Чи не єдину книжку про композитора написав 1962 року історик музики Леонід Кауф­ман. Це були часи негаласливої гармонії у стосунках між двома народами, коли, як жартував Сергій Параджанов, євреї кіностудії імені Довженка ходили на роботу у вишиванках. А "головний телевізійний єврей країни" Петро Вескляров, він же дід Панас, щовечора вітав "любих хлопчиків і дівчаток".

Дещо гучніше у Проскурні йдеться про стосунки з іншим давнім сусідом. От короткий діалог із вистави між росіянином і двома українцями:

– Ну, што и говорить! Ведь вы – природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

– Нiкуди не годяться? Нi, служивий, я тобi коротенько скажу. Ось заглянь у столицю, в одну i другу, та заглянь у сенат, та кинься по мiнiстрах, та тодi й говори – чи годяться нашi куди, чи нi!

– Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица­то идет, вишь ты.

– Годi вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш – все одно: всi одного батька, царя бiлого, дiти. Тiльки в тiм i разниця, що однi дуже шпаркi, а другi смирнi.

Це – чи не єдина жива розмова між героями вистави. Решта – суха суміш листів, документів, енциклопедичних довідок. Якби актори не розбавили їх піснями і танцями, на виставі можна було б добряче виспатися.

Схоже, цього разу Проскурня пожалів артистів. Текст вони читали просто з паперу. Грали без надриву. Навіть столичні актори Євген Нищук і Петро Панчук, запрошені з Театру імені Франка на ролі молодого й старого Шевченка, якось губилися серед своїх черкаських колег. Нищука взагалі важко було впізнати. Ще рік тому на цій самій сцені, показуючи молодого Кобзаря, бігав, кричав, корчився у "похмільних" судомах так, що черкащани, здавалося, заважали йому. Та й Панчук звучав цього разу, як мудрий акин, що вже давно знайшов свою головну ноту. Воно й не дивно. Після вистави актор із усмішкою зізнався, звідки черпає натхнення: "У мене маленький синок: 5 місяців, два зуби і 8 кілограм щастя".

Ролі Гулака­Артемовського і його наставника Михайла Глінки дісталися черкащанам Павлу Гончарову та Лесю Панютіну. Вони й зовні дуже схожі на своїх героїв. От тільки різала вуха їхня літературна українська – звучала дещо пафосно­патріотично. У повсякденні ж і Гулак, і Глінка говорили і писали російською, яку для вистави добротно переклали. І в багатьох глядачів було відчуття, подібне до того, коли в кіно Александр Македонський чи Калігула лопочуть англійською. Схоже, цю проб­лему українські актори подолають не скоро. Може тому "Кайдашева сім'я" у цьому ж театрі досі збирає аншлаги, хоча Проскурня, посилаючись на недавнє соцопитування черкащан, переконує, що глядач чекає сучасної драми.

Сам Сергій Проскурня – чи не найсуперечливіший митець у теперішній Україні. Це в першу чергу стосується його багатовекторних смаків на тексти й на людей. Проскурня ставив "Фердидурке" за іронічним романом Вітольда Гомбровича, і його до сліз розчулив твір Анни Герман "Піраміди невидимі".

Проскурня був співзасновником мистецького об'єднання "Дзиґа" у Львові, і організовував у Києві пафосні Всесвітні форуми українців. Він робив вистави за хуліганськими текстами поетичної трійці "Бу­Ба­Бу", і четвертий рік поспіль працює над епопеєю Богдана Стельмаха "Тарас" з явними елементами шароварщини.

При цьому Проскурня може похвалити колишнього міністра культури Росії Михайла Швидкого, як одного із найкращих театральних критиків. Навіть не зважаючи на те, що той постарався, аби в російський прокат не потрапив фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу".

Проскурня сьогодні може просто силоміць затягти вас до себе на прем'єру, а завтра відмовити у інтерв'ю із заявою, що в нього переоцінка цінностей, і його кілька днів краще не чіпати.

Як і чому це все вживається у свідомості одного режисера, можна зрозуміти, коли додивитися "Невідомого Артемовського" до кінця. У фіналі під увертюру до опери Глінки "Руслан і Людмила" – барвисту, як куполи собору Василя Блаженного, – чотири пари танцівників виконують український гопак.

×