Треба знайти нішу для українського кіно – десь між порнофільмами і "Титаніком"

У 17 містах одночасно відбулася прем'єра "Звичайної справи" Валентина Васяновича. У прокаті фільм можна побачити із 7 лютого

– Це вже не перша наша роль. Далі – Голлівуд. За цим столиком зібралася команда, яка грала в обох українських фільмах – "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь" і "Звичайна справа". Так шо ми – ветерани, – каже 45-річний видавець Віталій Капранов за келихом коньяку в кінотеатрі "Кінопалац".

– Класики, – уточнює Дмитро Капранов. ­Брати з дружинами прийшли на прем'єру "Зви­чайної справи", де виконали епізодичні ролі.

– Ми корчили рожі, а пан Олександр нас озвучив.

– За Станіславським – забезпечив ­голос, – уточнює актор Олександр Ігнатуша.

– Ми грали тілом, а він душею, – додає Дмитро Капранов.

– Виконали ролі директора рекламної агенції та його помічника. Я був директором, тому в мене слів не було, – говорить ­Віталій. – А Дмитро був помічником, тому всі слова були у нього. Я наприкінці обертався і корчив рожу. А корчив – геніально.

– Як ділили ролі? – запитую.

– А ніяк. Ми прийшли – була глибока ніч, на Подолі знімали. Нас завели у вагончик, де перевдягали. Сказали: один у костюмі, один – в жилетці плетеній. Якось так я ближче до костюма стояв. Потім з'ясувалося, шо в піджаку главнєє.

– А в жилетці – зі словами, – усміхається Дмитро.

– Стан героя "Звичайної справи" – наш постійний стан. Шукаємо себе. Ходимо з кутка в куток і весь час наражаємося на якусь фігню. Це взагалі фільм про нас.

– Дивно, раніше ти казав, шо "Ленин в октябре" – про вас фільм, – говорить Ігнатуша.

Уже стала звичайною справою, што раз в рік у всеукраїнський прокат виходить український фільм

– Так це коли було. Про кризу середнього віку – ми якраз у тому небезпечному віці, коли ця криза косить. "Той, Хто Пройшов" – для всіх, а цей фільм – для дорослих. Бо в нас все або старці немічні, або юнь, яка каже, що всі – ідіоти. А середньої вікової категорії – до пам'ятника на цвинтарі – геть не представлено.

– Не обов'язково знімати за 10 мільйонів доларів, – каже Віталій. – Будуть екрани – знай­дуться продюсери. Важливо зняти кіно, яке себе окупить. У цьому найкращі порнофільми – бюджет маленький, а прокат великий. З іншого боку, є "Титанік" – бюджет великий, прокат великий. Нам треба знайти нішу для українського кіно – десь між порнофільмами і "Титаніком".

Обабіч червоної доріжки у холі – столи з оливками, червоною рибою, плавленими сирками "Дружба". Залом походжає з десяток фотографів, гостей майже немає. Біля барної стійки в усьому чорному стоїть 41-річний режисер стрічки Валентин ­Васянович.

– Почуватись не на своєму місці в житті, як наш герой, – нормально, – каже, блукаючи ­поглядом, ніби когось шукає. – Це відчуття повинне з'являтися періодично, бо ми розвиваємося. Інколи доводиться робити щось заради грошей. Вчився на кіно і завжди хотів ним займатися. Але треба було виживати. Років 10 зай­мався рекламною фотографією. Досить легкі гроші, тебе оточують гарні інтер'єри, речі, люди. Рекламували переважно алкогольні напої та мобільний зв'язок. Але з часом усвідомлюєш, що по факту – ти продаєш горілку.

– Ось ти дє, я тєбя скрізь шукаю, – до Васяновича підбігає продюсер фільму Володимир Філіпов, 44 роки. Огрядний чоловік у білих штанях і вишиванці з мереживом по краю. Вбрався так само торік на прем'єру ­фільму "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь", який продюсував. – Тєбя всі ждут, щоб начать. Іді скажи, шо уже можна, – тягне Васяновича у центр зали.

На вході помічає 76-річного поета Івана Драча. Біжить зустрічати його.

– Це такий у мене закарпатский національний кастюм. Давно купів і мені он дуже падобається. Це щоб меня впізнавали. "О, мужик у халаті – то ж продюсер", – каже на ходу.

– А де роздягнутися тут можна? – через руку Драч перекинув чорне пальто.

– Давайте я віднесу, – гукає йому продюсер. – Це ж Драч! Це наше всьо!

– Я сам.

– Боїтесь, – сміється Філіпов – "Знаю я етіх продюсєров".

– Дарагі гості! Прем'єра "Звичайної справи" оголошується офіційна відкритой! – у центр зали виходить Філіпов. Позаду – плакат "Чарівника країни Оз" із написом "Великий і могутній". Васянович стає збоку. – Просимо до столу! Уже стала звичайною справою, што раз в рік у всеукраїнський прокат виходить український фільм. Думаю, цього року звичайнаю справою стане раз на місяць. "Іван Сила" Андрієнка виходіт, "Беспорно" Олександра Шапіро, ще багата проектів. Врахувалі помілки прокату "Того, Хто Пройшов…" "Звичайна справа" павинна стати першим фільмом, який вийдет на нуль, самаокупітся. Заработать на українськам кіно покі нєможліво. Ми зробилі другий крок к справжнєму прокату. Справжній – ето домовлєнность с кінотєатрамі за два-три месяца, реклама за три тижні до старту. Не змогли всєго осіліть в етот раз, але вже трошки повзрослєлі. По-перше, сразу робимо 38 копій, "Того…" було 26. Змагли профінансувати рекламу на телебаченні на два тижні. Создалі лінєйку плакатів, які розвісили у всіх містах, дє виходіт фільм. Плакати "Того.." тільки у Києвє билі. Фільм профінансувала держава на 82 процента, решту даклав рєжисьор.

– Сьогодні гроші на кіно знайти можна. Інша річ – куди його дівать, це кіно, – каже 42-річний письменник Андрій Кокотюха. Нещодавно надіслав видавцю рукопис 38-ї книжки. – У Києві кінотеатри, як і суші-бари, на кожному році. Але у Шепетівці чи Козятині – подумаєте, що суші в Україні не їдять. Раніше в кожному райцентрі був кінотеатр, а то і два. У нас в Ніжині було три – зараз півтора. Є якась передвіжка, подобіє. Вчора читав інтерв'ю з Цекалом. Каже, що кіно, зняте в Україні навіть на "русском языке", не будуть в Росії дивитися, бо у нас "не тот русский язык, к какому они привыкли". Це в принципі так, бо туди виїхала Аліна Гросу і казала в інтерв'ю, шо вона переучується – замість "молоко" вчиться говорити "­млако". ­Російське кіно – велика індустрія. Але їхні фільми мають і допоміжний ринок – український. Вчора дуже зрадів, коли дізнався, що фільм "Матч" провалився в прокаті. При затратах 10 мільйонів – 2 мільйони зборів. Афігєть. Це ще кручє, ніж провал фільмів Міхалкова. Але в росіян є мережа розповсюдження. І, звичайно, ідеологія. ­Журнал "Новый мир" нещодавно написав, що в Україні ще довго нічого не буде, бо українці досі не знають, що таке добре, а що – погано. ­Росіяни і американці знають.

Середнім терміном кіновиробництва вважають дев'ять місяців. Тому є такий штамп, що фільм – як дитина

– Ми з вами трошки дружимо на Facebook. Ви мені там подарунки присилаєте, а я цього не можу, – до актора Тараса Денисенка підходить чоловік у костюмі.

– Та не звертайте уваги, то не я. То спам. Я таку фігню одразу видаляю, – відповідає той.

– А ми не познайомились – ви ж тут головну роль виконуєте, да?

– Ага.

– А я Ткаченко Анатолій. Батько режисера Тараса Ткаченка. Як то представляються: "Я син такого-то". А я вже кажу: "Я батько".

– Вікова криза у мене постійно – вже 77-й рік поспіль, – Іван Драч відпиває з келиха ковток червоного сухого вина. – 25 років мені було, коли кинув вірші і зайнявся кіносценаріями. Параджанов і Вінграновський сказали: "Що ти тією поезією нікому непотрібною займаєшся? Треба робити кіно – це і музика, і філософія, і образотворче мистецтво – все разом". Поїхав у Москву вчитися на кіносценарних курсах. Єдине, що вдалося закінчити, – мене переслідувало КДБ постійно, а там надали прихисток. Мене саме життя міняло. Коли сталась Чорнобильська катастрофа, мого сина, студента, відправили ліквідатором. Рятував дітей, старих вивозив. Тоді зрозумів, що радянську владу треба міняти й почав боротися за незалежну Україну.

Сучасному кіно, окрім грошей, не вистачає волі. Коли трапляється щось погане, нема героя, який вірить, що можна все змінити на краще. Дуже не подобається збірка новел "Україно, goodbye!" Україна не є така страшна. А тут чорними очима на це подивилися, – каже Драч і прямує до кінозалу.

Публіка в залі розсідається навмання. На деяких запрошеннях – однакові місця.

– З віком я погладшав. Тепер постійно хочу їсти. І Марта не в своїй найкращій ­формі, хоча вона актриса. Та й загалом, це ­звичайна справа, – з екрана звучить голос головного ­героя Толіка. Наступні кадри – тріщина на лобовому склі старого авто, сумна дружина за кермом – вихідні в родині завжди закінчуються сваркою. Толік працює психотерапевтом у державній клініці. Рятує старого ­колегу – ­ручкою пробиває грудну клітку, коли той задихається. З обшарпаного віконця ­видає наркоманам шприци, презервативи і згущене ­молоко. Ті вимагають більше згущенки, бо збувають її в місцевому кіоску. Пишуть на ­Толіка скаргу, правильною літературною мовою. ­Героя звільняють, і він повертається до старої мрії – стати поетом.

Найгучніше глядачі сміються, коли друг головного героя, авантюрист Славік Червонецький, пропонує підігрівати лайно на аварійному реакторі у Чорнобилі. Протягом фільму герой Віталія Лінецького продає курячий послід, рекламує горілку, веде церемонії собачих похоронів і балотується в мери Києва.

У холі кінотеатру чоловік, років 70 на вигляд, збирає зі столів залишки їжі. Складає їх у пакет, прихоплює чотири пляшки пива.

– Отака українська кінематографічна еліта: недоїдки мусить збирати, – зітхає офіціантка. – На кожну прем'єру приходить якийсь старенький актор чи викладач, щоб поїсти.

Із кінозалу хтось виходить.

– А, це ви, – кажу розчаровано, налетівши на Філіпова.

– А що вас засмутило? – сміється у ­відповідь.

– Нічого. Хочу поговорити з тими, хто піде із фільму раніше.

– Ніхто не піде. Нє витрачайтє час, – каже продюсер.

Протягом наступних півгодини із залу ніхто не виходить.

– Тепер даєм слово продюсеру фільма Ії Мислицькій. Че это она вдруг поверила в него? – виступає після показу Володимир Філіпов.

– Середнім терміном кіновиробництва вважають дев'ять місяців, – каже 41- річна Ія Мислицька. – Тому є такий штамп, що фільм – як дитина. Виносив, зродив – кіно.

– Пішло ходить, не пішло ходить – це вже інше, – вклинюється Валентин Васянович.

– У нашому випадку – дитина вже пішла в садок і скоро почне курити, – сміється Мислицька.

– Курить, пить, матюкатися, – додає Васянович. – І скоро тре буде віддавати замуж.

– Михайло Герасимович! – кличе ­Філіпов. – На балконі? Біжить вже?

У фільмі режисер Михайло Іллєнко зіграв епізодичну роль божевільного. Щоразу, як заходить до палати, 129 разів вмикає та вимикає світло. Таким чином рятує світ.

– Михайло Герасимович почті што рік тому відкрив славну страницю української кінєматографії – український прокат, – говорить Філіпов. – Тому йому поаплодуємо. Український прокат до того сущєствовал на таких полочках, архівах.

– Поличках! – кричать із залу.

– Як можу, так і размовляю, – не знічується Філіпов. – Прошу прОщення за мою український. Меня тут крітікуют. Да, я действітельно плохо говорю по-украински. Но так в стране удалось, что самый украинский продюссер является русскоговорящим. Я севастополец – и это не скрываю.

– Скромный севастопольский наряд, – коментують глядачі продюсерову вишиванку.

– Мне крайне больно, что между этими двумя режиссерами не было никого, кроме коротко­метражек, – каже Філіпов і раптом світло кілька разів блимає, як у палаті героя Іллєнка.

Біля виходу стоять черги глядачів на наступний сеанс.

×