Йому ледве за 50, але дехто з нашого молодняка називає його дідом. Ну що ж. Нехай буде дід, хоча позивний у нього інший. Зрештою, не видавати ж мені тут його справжнього імені й позивного. Чому я звертаю на нього увагу? Бо, по-перше, він мій сусід, тобто його ліжко поряд із моїм. А це значить, що я можу впритул спостерігати за ним, відзначати для себе певні нюанси його характеру, цинічно складати все це у скарбничку моєї пам'яті. На потім. А по-друге і найголовніше, він страшенно нагадує мені мою бабусю. Навіть мислить, як це робила вона. І говорить так само – короткими рваними фразами, напружуючись, аби не сказати забагато. Та й зовні він на неї схожий – кругловидий, збитий, зі схованими в тонких щілинах очима. Тільки з вусами з жовтуватою нікотиновою патиною.
Щоночі я слухаю, як він хропе, а вдень дослухаюся до його порад – хаотичних, незв'язних, але слушних. Наприкінці 1980-х він мав воєнний досвід у складі 40-ї армії, розуміється на зброї, щось знає про фортифікацію, політично підкований, читає правильні інформаційні ресурси. "Хто хоче вижити, ходім зі мною", – говорить він і, нікого не дочекавшись, рушає укріплювати позиції.
Охочі вижити прямують за ним. Роботи повно. Мішки, бліндажі, колючка. Тут бензопилою, а там – лопатою. Ми – типова піхота. Тільки замість зеленки чи поля перед нами бідна міська забудова – понівечена й обгоріла. Замість звуків лісу й попаснянської залізниці я щоночі дослухаюся до звуків рідного міста. "Швидкі", машини спецтранспорту, автомобільна сигналізація, що десь раптово спрацювала, гудіння підстанції, скрегіт профнастилу, кашель заблукалого безхатька і, звісно, звуки війни: ППО, "гради", артилерія, хаотична стрілянина на сусідній вулиці.
"Закутай шию, бо знову зляжеш". Його вуса смішно ворушаться, лопата вправно піднімає шар землі з камінням, сигарета мігрує з одного кутика губ до іншого. "Лопата врятувала більше життів, ніж автомат", – каже він і продовжує копати.
Зараз моє місто нагадує цього чоловіка за 50. Багато бачив, немало чув, щось знає, дещо вміє, через вік підточують хвороби, але він стискає ще міцні зуби і копає, копає, копає. Він не має права не копати, бо не має права на поразку. Попри все, він мусить вистояти, бо хоче жити.
Дід, на відміну від деяких 20-літніх бійців, явно любить життя. Він у тому віці, коли нарешті зміг розслабитися й насолоджуватися своїми тихими буднями, які викупив досвідом і роками важкої праці.
У години відпочинку він із задоволенням ділиться фотографіями з Арабських Еміратів та Єгипту. Знову хоче поїхати. Ще й городи на носі. Діти, онуки. Самогонний апарат стоїть без роботи. Скоро почнуться трави – хто їх збиратиме?
Знову згадую свою бабусю. Все своє життя вона збирала трави, сушила їх, настоювала на горілці, запарювала з них чаї. Зналася на цьому. Бабуся вже давно спочиває. Її обійшли всі значущі та знакові політичні події останніх років. Вона навіть не застала президентства Януковича, щаслива, не кажучи вже про війну. Як вона реагувала б на війну зараз, пам'ятаючи, як під Харковом тікала від п'яного німця на Pz? Що говорила б? Які думки роїлися б у її голові? Напевне, нічого хорошого про кацапів вона не сказала б, але з притаманним їй індиферентним ставленням до будь-яких потрясінь лише хвилювалася б за мене, невтомно повторюючи щось на зразок "не пропаде".
Приблизно так само міркує дід. Посміюється у вуса, незлобливо піджартовує над молодими, проклинає орків і запевняє себе та нас, що "не пропадем". Головне – активніше махати лопатами, якими ми працюємо з ранку до вечора. Вночі – зброєю. Щоранку відпльовуємося від безсилої злоби: знову вдарили по Києву, знову по цивільних.
Дід розпачливо махає рукою. "Вигриземо все, що наше". Не маю жодного приводу йому не вірити. Вигриземо. Все, що наше. Бо наше. Дід ху*ні не скаже.
1 
1
Комментарии