Якщо рано-вранці рушити пішки вздовж цих стовпів, то до вечора дістанешся Чорнобильської АЕС. А якщо пощастить, то зустрінеш оленя.
Місця тут глухі, близькість тридцятикілометрової зони внесла свої демографічну й соціальну особливості для цього регіону: напівпорожні села, бідна інфраструктура, густі ліси на десятки тисяч гектарів. Саме через ці ліси проходили колони російських військ у бік Києва. Усі ці території буквально просякнуті війною, все аж дзвенить від важкого відгомону бойових дій. Кожна сім'я, що тут живе, може розказати свою історію перебування під окупацією. Їм вистачило одного місяця, щоб наповнитися горем і ненавистю. Їхні ліси нашпиговані мінами та гранатами, поля – уламками від ракет і снарядів, а на їхніх подвір'ях – глибокі шрами від російської важкої техніки.
Наша сусідка надала нам у користування будинок своєї покійної матері, яка довго й важко помирала в цьому самому будинку. На підвіконні – волоські горіхи в пакеті з-під хліба, на стіні між вікнами – православний календар за 2013 рік, по кутках під стелею – ікони, розмоклі шпалери вісімдесятих, над міжкімнатними дверима портретні фотографії. Пластикові квіти, діряві фіранки, у серванті – креми для рук, свічки, балончики зі спреєм від комарів. На тумбочці – довідник із радіаційної безпеки.
Місцеві допомагають нам продуктами: молоко, яйця, м'ясо оленя. Ми, відповідно, допомагаємо їм своєю присутністю. З нами їм спокійніше, кажуть вони. Відрізані від зв'язку, вони не знають, якої миті повернеться ворог. А якщо тут ми, значить – ворога немає. Росіян тобто.
Тепер тут ми. Літні жінки намагаються нас обійняти, плачуть і дякують. Але нам ніяково. Не ми звільняли ці землі, не ми гнали росіян до кордону, поливаючи їх артилерійським вогнем. Ми прийшли сюди, щоб не допустити нового наступу на Київ, щоб будувати захисні рови, бліндажі і дзоти, щоб тримати під військовим контролем ці території, поки більш озброєні з'єднання воюють на сході та на півдні України. Зараз ми більше нагадуємо єгерів або лісників, іноді – партизанів, які сховались у густих лісах і чатують на ворога з кожного яру з гранатометом чи ПЗРК у руках.
Коли почалася велика війна, я багато думав про те, куди ж вона закине мене. До якого батальйону, до яких людей, в які обставини. Тоді, у перші дні, через шок здавалося, що життя закінчилось, і я подумки попрощався з ним, дякуючи Всесвіту за прекрасні роки, що їх він мені подарував. Чи уявляв я себе тоді солдатом, який копає окопи в центрі Києва, а згодом обіймає і втішає старого селянина, який плаче, мов дитя, бо росіяни забрали в нього мисливську рушницю, з якою полював ще його дід? Чи думав я, що обиратиму на іноземних сайтах вживаний пікап, на який можна встановити кулемет і який здатен їздити лісовим бездоріжжям? Чи уявляв поряд саме таких людей – не схожих із мого попереднього військового досвіду? Про що я взагалі тоді думав, коли Росія завдавала перших ракетних ударів і сунула до центру моєї держави з усіх боків кордону? Я вже не згадаю, якими були мої думки. Це було так давно. Відтоді було прожито кілька життів, а відчуто на роки вперед.
Я лежу на армійській розкладачці, на мені пікселька й темно-зелена арафатка. Я навіть черевиків не зняв, бо за пів години виходжу на патрулювання. Це й добре, адже пічки в будинку так розжарені, що немає чим дихати. Весь час хтось хворіє і потребує тепла. Декому просто подобається процес підкидання дров. Я від цього страждаю, сварюся з хлопцями. Притому використовую таку брутальну лайку, просякнуту генітальним гумором, що сам собі дивуюся. Але зараз після земляних робіт я втомлений, сил сваритися немає. Попереду довгі години нічного патрулювання в лісових хащах. Ще полежу трохи, заварю собі в термосі каву й вийду в темний ліс у надії нарешті зустріти оленя. Тут їх немало. А я ніколи не бачив живого оленя.
1 
1
Комментарии