"Привет, как дела? Насколько знаю, у вас все плохо – экономика падает, бизнес исчезает, митинги каждый день по непонятным поводам", – пише у скайпі Євген.
Живе в російському Хабаровську. До 2014-го щороку приїздив у Полтаву до прабаби по матері. Гуляли з ним в одній компанії – ходили на пікніки, рибалили. Після анексії Криму й початку війни на Донбасі гостини припинилися. Та раз на тиждень він писав. Перші кілька місяців говорили про спільних знайомих, погоду, футбол. Наприкінці серпня скинув фото з Коктебеля. Стояв на пляжі, обгорнутий російським прапором.
"Ты, конечно, друг, но в составе России полуострову будет лучше", – підписав знімок.
На лист я не відповів. Проігнорував і наступні повідомлення та дзвінки Євгена. Спілкування припинилося на шість років – до минулого тижня.
Вирішую й далі мовчати. Євген продовжує атакувати повідомленнями.
"Украина рушится, а вы все на Россию пихаете. В бюджете дыры, а виноваты – мы! Кругом хаос, бардак и коррупция, а виновата Москва. Не надоело? Лучше думайте над стратегией примирения. Хороший шаг навстречу – отмена декоммунизации и "мовного" закона. Мы заценим. Как тебе?"
"Ви краще для початку заберіться з Донбасу та Криму. Україна точно оцінить. Потім будемо далі балакати", – не витримую.
Євген відповідає за пару годин.
"Зачем ты все в политику опять перевел? Я ею вообще не интересуюсь"
1 
1
Комментарии
3