Кримський персик

Ми відшукали номер і зателефонували далеким родичам до Сімферополя. Питаємо, чи потребують допомоги. А вони кажуть: не волнуйтесь.

Колись дорогою до моря ми зупинялися у їхніх батьків — переселенців-східняків. Назви кримського села не згадаю. Якесь Радянське чи Гвардійське. Безлике, таких десятки.

Але обійстя баби Маші було особливим. Усі дерева в садку перев'язані стрічками. Абрикоси — синіми, персики — рожевими, червоними. У господарстві — смішна коза та індики.

Ми обідали у дворі під персиком. Зривали фрукти просто з гілки і запивали молоком. Смачно, але незручно, бо щоки потім липкі-липкі. І сік тече аж до ліктів, і ще теплий, бо щойно з-під сонця.

Після частування баба Маша командувала: "Умываться, поросятки! Кто первый — тому конфета". І ми з вереском бігли до ґанку, змагаючись за барбариску. Господиня виносила дзбанок води і зливала на руки.

Часом подумки повертаюся на той ­ґанок.

— Бабо Машо, чи далеко море?

— Ой! — баба Маша замислюється, на мить опускає дзбанок, навмання махає рукою кудись вдалечінь. — Да, это очень далеко!

Хоч до моря була година із чимось їзди. Просто вона ніколи не була на морі, все відкладала. У неї ж господарство, персики.

А зимою бабу Машу поховали. Хатину діти продали — з індиками, садком, козою. Ще рік повідкладали і вистачило на квартиру в Сімферополі.

І я тепер ніколи не дізнаюся, навіщо були ті стрічки.

— Бабушка у нас со странностями была. Может, для красоты? — родичі дивуються моєму запитанню. Просять не хвилюватися: "Нету разницы, под каким флагом жить".

А я все думаю, не можу заспокоїтися. Цікаво, чи нині хтось прикрасить стрічками той кримський персик? Чи зап'є солодку м'якоть молоком? Садок тепер за озброєними кордонами. Це значно далі, ніж Радянське чи Гвардійське.

×