— Дєвочки, як собі хочете, але ліжко біля вікна — моє, — копилить губи червонощоке дівчисько з пластмасовими метеликами в ріденьких кісках. З майбутніми сусідками по гуртожитській кімнаті знайомитися не поспішає.
Пухкеньким пальчиком вказує мамі поличку в шафці, аби та склала доньчин одяг. Батько, крекчучи, кантує мішок картоплі ближче до продуктової шафки. Дівчатка, що поселилися в гуртожитську кімнатку напередодні, тихенько забирають із полиць свої речі. Одна з них звільняє підвіконня від книжок. Зачіпатися з Оксаною нікому не хочеться.
Дві повні картаті сумки із запахом часникових ковбас її батьки несуть на вахту — дякуватимуть за поселення комендантові й паспортистці. Ті щодня перепитуватимуть: "Оксана, як діла?".
Оксана малювала очі й ходила на танці
Спочатку "діла" були добре: Оксана малювала очі й ходила на танці. А потім їй набридло.
— Мамо, як собі хочете, а вчитися я не буду, — за місяць верещала в трубку. — Нам стільки задають, стільки задають! Фонетика якась, орфографія... Воно мені пригодиться?
Зранку стривожені батьки були в доньки. Втирали її сльози, похапцем збирали речі. Батько кректів, зносив по сходах початий мішок картоплі.
Позавчора дорогою додому я полінувалася заскочити у супермаркет. Довелося стояти в черзі до хлібної ятки на куті.
— Як собі хочете, а в мене обід! — оголосив знайомий голос, щойно я простягла гроші на батон. Червонясте обличчя з насупленими бровами здалося мені знайомим. "Оксана Васілєвна" — читаю на бейджику.
Оксана мала рацію. Орфографія їй не згодилася.
1 
1
Комментарии
48