У Вовчика трагедія — його покинула Катя. Він схлипує і нервово розмішує цукор у чашці з кавою. Кавова пінка тане трохи повільніше, аніж моє бажання слухати. Але Вова — мій колега з попередньої роботи, а Катя — однокласниця. Я їх познайомила, тож тепер розплачуюся.
— Катерина — неземна, романтична натура, вона — справжня муза. А що я їй можу дати? Тільки вірші, — картає себе Вовчик.
Як на мене, образ романтичної натури зовсім не підходить Каті. І річ навіть не у витатуюваному ієрогліфі "сексі" вище попи. Але Вовчикові видніше, тож я мовчу.
— Набрид він мені зі своїми віршами, я нову сукню хочу й туфлі, — сміється Катя й затягується цигаркою за столиком, де вчора плакав Вова. — Знаєш, такі кольору беж, із червоною підошвою?
Я знаю, це дві Вовині зарплати.
Телефоную Вові, кажу, що нічого не буде. Кілька тижнів поспіль ми з ним спостерігаємо, як його муза "запалює" по клубах і вивішує фото у соціальних мережах. Зрештою, не стримуюся, і захоплено коментую фото Каті в обіймах м'язистого мена. Доки я ставлю "лайк", Вовчик видаляє свою сторінку.
За два тижні зустрічаємося з Катею на каві. Вона щойно з Кіпру, у неї нова сукня, сумочка й телефон. Нервово розмішує цукор у чашці з кавою, гасить недопалок червоною підошвою туфлі кольору беж.
— Жах, яке неспівпадіння, — схлипує. — Атлет, брюнет, і м'язи — як камінь. Машина і квартира на Хрещатику, а поговорити нема про що. А Вова вірші писав!
Ще за тиждень отримую від неї повідомлення: "Повертаюся до Вовчика".
Той торжествує — Каті потрібні його вірші. Бо нові туфлі в неї вже є.
1 
1
Комментарии
8