Бізнесмени зв'язувалися з постачальниками чи гуртовими покупцями 100 років тому здебільшого поштою або телеграфом. Бо рівень телефонізації був незначний. Навіть у губернському тоді Києві налічували кількасот абонентів - номери телефонів були тризначні.
Звичайного листа чи листівку можна було опустити в поштову скриньку. Таких на київських вулицях налічувалося з півтори сотні. Але комерційні фірми воліли пересилати рекомендовану кореспонденцію: бо ж відправляли важливі папери - договори, звіти, бухгалтерську документацію. Рекомендовані листи зручніше було надсилати із Центральної поштової контори на Хрещатику. Вона стояла приблизно на тому самому місці, що й теперішній Головпоштамт. У робочі дні там приймали кореспонденцію з 8.00 до 21.00.
У поштово-телеграфних конторах - їх було шість по місту - рекомендовані листи приймали лише до 14.00. А в неділю - тільки протягом двох ранкових годин, до 10.00. Тому в поштарів швидко з'явилися конкуренти - приватні аптеки на околицях Києва. Вони почали торгувати поштовими марками та приймати рекомендовану кореспонденцію. Клієнтові - зручніше й дешевше, ніж самому їхати на Хрещатик у Центральну поштову контору, яка працювала найдовше. Та вигідно було й аптеці - її кур'єр один раз витрачався на візника, а віз із десяток відправлень.
Якщо лист призначений до Петербурга чи Москви, треба було купувати особливий конверт - покращеної якості
Графік роботи поштарів не дуже задовольняв підприємців. Вони офіційно не працювали лише в перші дні різдвяних свят, Великодня й Трійці. Натомість поштові контори - державні заклади - відпочивали, окрім того, ще й 1 січня, у річницю коронації імператора, у його ж день янгола. У дні великих релігійних свят - на Водохреще, Стрітення, Благовіщення, Вознесіння, Покрову, Казанської Божої Матері, тощо - працювали лише до десятої ранку. Так само - в дні народження імператора, його дружини, матері та спадкоємця престолу.
Із листівками - їх називали "открытыми письмами" - поштарі спочатку "прокололися". Бо "Почтовые правила" за 1902 рік передбачали: "Открытое письмо пишется (и карандашом) на бланках почтового ведомства или на бланках частного изготовления... в том же формате и на прочной бумаге". Більшість заощаджували на купівлі державних бланків, віддаючи перевагу "бланкам частного изготовления" - їх вирізали вдома з картону. В новій редакції "Почтовых правил", що з'явилася за кілька років, виготовлених власноруч листівок уже не згадували: "Открытое письмо пишется только на бланковой бумаге". Коштувала така листівка-бланк 3 коп. - стільки ж, як кіло картоплі на базарі.
Поштові конверти продавали за такою ж ціною. Але якщо лист призначений до Петербурга чи Москви, треба купувати особливий конверт, покращеної якості - за 5 коп. На конверт із запечатаним листом - "закрытым письмом" - слід було наклеїти марку з розрахунку 7 коп. за лот - 12,8 г.
А в конверт влізало багато паперу: максимальна вага місцевого "закрытого письма" могла сягати 1 фунта - 400 г, до іншого міста - 5 фунтів - 2 кг. Відповідно найбільша платня за пересилання звичайного місцевого листа становила 2 руб. 20 коп. А в інше місто - 11 руб. За такі гроші можна було придбати майже 90 кг гречки.
Щоб до його кореспонденції не проявляв інтересу хтось сторонній, адресат міг "зашифруватися" - одержувати пошту не на своє прізвище, а на псевдонім. Бо в поштовій конторі видавали листи до запитання за наданням будь-якого документа, навіть візитівки. А замовити її можна було на яке завгодно прізвище. Цей прийом використовували бізнесмени, щоб уникнути промислового шпигунства з боку конкурентів, які могли підкупити поштовиків і переглядати їхню кореспонденцію. Удавалися до "зашифрованих" адрес і революціонери-підпільники, листи яких таємно читала поліція.
Був також інший варіант: на конверті замість прізвища адресата писати вибраний ним код із літер і цифр - це офіційно дозволяли поштові правила. Щоб отримати "кодову" кореспонденцію, взагалі не потрібні були документи - достатньо назвати поштареві свій код.
Усе те, що не вміщалося в конверт, відсилали бандероллю. Пакувальник на пошті стежив, щоб відправник не вклав часом туди листа - бо то ж окрема стаття заробітку поштової служби. Можна було лише візитівку й на ній написати "не более как в пяти словах какие-либо выражения вежливости (но не сообщения чего-либо)".
Максимальна вага бандеролі з друкованими виданнями або діловими паперами - 128 лотів (1,6 кг), зі зразками товарів - 27 лотів (345 г). Надсилаючи просту бандероль, сплачували по 2 коп. за кожні 8 лотів (102 г), проте загалом не менш як 3 коп. А якщо адресат перебував у Петербурзі або Москві - не менш як 5 коп. Вартість рекомендованої бандеролі збільшувалася на 7 коп. "за заказ".
Дешевше та комфортніше відправити щось важке в інший кінець міста посилкою, ніж тягти самому. Ще й візник заломить ціну
Кияни пристрастилися надсилати посилки одне одному. Максимальна вага однієї - до 50 кг. Вартість доставки, залежно від ваги й відстані, коливалася від 25 коп. до 1 руб. 85 коп. Кияни швидко збагнули, що дешевше й комфортніше відправити щось важке в інший кінець міста посилкою, ніж тягти самому. Ще й візник заломить ціну.
Збираючись у гості, городяни взяли за звичку спершу завітати до поштової контори й відправити на адресу, куди їхали, посилку з подарунками. До адресата прибували нібито з порожніми руками. Господарі просили всіх за стіл, починалися частуватися й чаркуватися. А тим часом захеканий листоноша приносив посилку з подарунком. Згодом зв'язківці ввели обмеження: посилка не могла важити більш як 17 кг.
Телеграму можна було відправити в усіх поштово-телеграфних конторах міста щодня з 8.00 до 22.00. За потреби щось терміново повідомити серед ночі треба було мчати до Центральної телеграфної контори на Володимирську, 23 - там працювали цілодобово.
У звичайних телеграмах по Києву вартість слова становила 1 коп. В інші населені пункти європейської частини Російської імперії - 5 коп. Якщо ж телеграфувати в азійську частину - 10. Слово що містило понад 15 літер оплачували як два. Окрім того, треба було ще додатково заплатити 15 коп. за подання телеграми.
Телеграму відправляли й тоді, коли відправник не знав адреси одержувача. Але належало вказати його попередню адресу. Такий вид телеграми називали "передача вслед". Листоноша мусив іти за вказаною старою адресою й з'ясовувати в людей, куди переїхав адресат. А тоді розшукувати його за новою адресою. Траплялося, що одержувач устигав виїхати й звідти. Листоноша перетворювався на Шерлока Холмса - оповідання про нього саме ввійшли в моду - і мусив шукати далі - доки або не знаходив адресата, або ж виявляв, що той перебрався до іншого міста. Тож "перекидав" телеграму туди.
Відправник міг зазначити не одну, а кілька адрес, за якими, на його думку, можна знайти адресата. І листоноша в пошуках одержувача мусив бігати по всіх адресах. Усе це за 20 коп. - стільки коштувала відправнику кожна вказана адреса. Рівно стільки ж платили за філіжанку кави в дорогій кондитерській на Хрещатику.
Труднощі виникали при "доставке телеграмм в сторону от телеграфных учреждений" - в містечка або села, що не мали власних телеграфних контор. У цьому разі повітові зв'язківці надсилали до адресата кур'єра. Його послуги сплачував відправник: по 10 коп. за кожну версту - трохи більше як 1 км, але мінімум 50 коп. за депешу.
138 листонош
працювали в Києві 1916 року. Вони розносили пошту чотири рази на день. Листи, відправлені зранку, доставляли не пізніше 14.00, а відправлені вдень - до 20.00.
Листоноші з'явилися в Києві в XVIII ст. На цю посаду їх обирали городяни - як нині депутатів. Перші вибори - поштмейстера і двох листонош - відбулися 1765 року. 1796-го міська влада затвердила офіційний однострій поштарів: кругла бляха на грудях, кокарда на кашкеті, сумка через плече. 1830-го на вулицях міста з'явилися перші поштові скрині. Від кінця ХІХ ст. київські листоноші, вступаючи на посаду, складали присягу - "Клятвенное обещание". Обіцяли "верно и нелицемерно" виконувати покладені на них обов'язки.
460 службовців
працювали в Київській поштовій конторі. Кожен із них за рік обробляв близько 100 тис. відправлень.
"Телеграфируйте обманом приезд. Миша стреляется"
Погостювати в тітки до Києва влітку 1908-го приїхала 16-річна гімназистка Тетяна Лаппа із Саратова.
- Я познакомлю тебя с мальчиком, он покажет тебе город, - пообіцяла господиня племінниці.
І познайомила із сином своєї подруги - 17-річним Михайлом Булгаковим. Вони з Тетяною разом гуляли містом і закохалися одне в одного. Коли дівчина повернулася до Саратова, роман продовжився в листах. Ні її, ні його батькам це не подобалося, бо обоє майже закинули навчання й лише бігали на пошту - чи не прийшов черговий лист.
Наступного літа Тетяна знову зібралася до Києва, проте батько заборонив і наказав припинити роман. Невдовзі листоноша вручив Тетяні телеграму з Києва: "Телеграфируйте обманом приезд. Миша стреляется". Її надіслав товариш Михайла Булгакова, коли той мало не наклав на себе руки. Вражений Лаппа-старший відпустив доньку до Києва. Роман спалахнув із новою силою. А 1911 року Булгаков поїхав до Саратова знайомитися з майбутніми тестем і тещею.
Лейтенант Шмідт завів у Києві "поштовий роман"
Улітку 1905-го в Києві був проїздом 38-річний лейтенант Петро Шмідт. Мав час перед вечірнім потягом до Севастополя, тож подався на іподром. Там зауважив привабливу жінку, вирішив познайомитися. Але біля виходу з іподрому загубив її. Увечері, зайшовши у вагон, побачив ту саму красуню з іподрому - виявилося, вони їхатимуть в одному купе. Щоправда, йому - до кінцевої зупинки, а Зінаїді Різберґ - до Дарниці. Лейтенант справив таке враження на жінку, що вона назвала йому свою адресу.
Шмідт писав їй щодня. Вона не відповідала. Лейтенант продовжував надсилати листи. І зрештою дочекався відповіді. Листування переросло в поштовий роман. Шмідт освідчився Зінаїді в коханні. А 15 жовтня надіслав до Києва телеграму: "Выезжайте через Одессу немедленно. Рискуем не увидеться никогда". Вона не змогла поїхати. Його тим часом за те, що очолив повстання матросів на крейсері "Очаків", арештували. Розпочався суд. "Голубка моя, - написав Шмідт Зінаїді з камери, - если суждено мне прекратить жить - забудь скорее меня... Если же я останусь жить, то не забывай меня. Тогда будь со мной, тогда мы, соединясь, встретим бодро все беды жизни и в самой тяжести и невзгодах будем счастливы".
Зінаїда примчала до Очакова, де Петро сидів за ґратами, й добилася дозволу на побачення. Воно тривало 20 хв. Коли лейтенанта засудили на смерть і вели через усе місто на розстріл, Зінаїда пробилася крізь ланцюг конвоїрів і весь шлях ішла поруч зі Шмідтом. Біля дамби вони обнялися востаннє.
Після його смерті присяжний повірений передав їй останнього листа лейтенанта: "Прощай, Зинаида... Еще раз благодарю тебя за те полгода жизни-переписки и за твой приезд. Обнимаю тебя, живи и будь счастлива. Твой Петр".
2 
1
Комментарии