У моді при російському дворі було все українське

Коло його прізвища пишуть то український, то російський композитор. Бо Дмитро Бортнянський належав двом батьківщинам. Можна додати ще й італійський, де він сформувався як митець. Його прадід, також Дмитро, - із села Бортне на Лемківщині - на самому західному краю української етнічної території. Тепер - воно в Польщі. Рід первісно мав прізвище Шкурат.

Степан, батько композитора, у 1740-х оселився в Гетьманщині, у Глухові. Купив дім біля Білопільських воріт. Записався в козаки, і зі Шкурата став Бортнянським - від назви рідного села. Був постачальником провіанту для козацької сотні, а потім і для гетьмана Кирила Розумовського, який мав резиденцію у Глухові. Одружився з тутешньою вдовою Мартою. Вона народила йому трьох дітей - Мелашку, Тимофія і Дмитра.

До того в Марти був іще син Іван, який став музикантом при царському дворі, куди згодом потрапив і Дмитро. Отже, музичний дар у нього, очевидно від матері. І проявився він рано. 6-річним Дмитра віддали до Глухівської співочої школи. Існувала вона з 1738-го - щоб готувати півчих для Придворної капели у Санкт-Петербурзі. "Це був дуже продуманий крок: Україна славилася чудовими властивостями голосів, яких таким чином піддавали обробці безпосередньо на їхньому багатому ґрунті", - пише один із сучасних російських дослідників.

У 7 років Дмитра забрали до Петербурга, до Придворної капели. Батьки капелянта при цьому звільнялися від усіх податків. Капелою тоді керував Марко Полторацький, родом із Чернігівщини, друг Олексія Розумовського, фаворита цариці Єлизавети Петрівни. Розумовський і Полторацький часто співали разом. Усе українське тоді при російському дворі було в моді.

Придворним музичним життям завідував Бальдасаре Ґалуппі, італійський композитор європейського класу. Коли він уперше послухав Придворну капелу, що складалася переважно з українців, сказав:

- Такого чудового хору я не чув в Італії!

У хористів Придворної капели було багато роботи, бо музика та спів при дворі звучали з ранку до вечора. Співали за трапезою, під час прогулянок у парку чи по озеру - на човнах. Бортнянський любив згадувати, як заснув від перевтоми на довгому великодньому богослужінні. Цариця Єлизавета Петрівна помітила це й наказала не будити хлопчика, а тихо перенести до царської спальні. Прокинувшись там, він, як сам казав, пережив відчуття ще дивовижніше, ніж сон. І сам згодом ставився до малолітніх хористів ласкаво та терпляче.

Заснув від перевтоми на довгому великодньому богослужінні. Цариця Єлизавета Петрівна наказала не будити хлопчика, а перенести до царської спальні

Ґалуппі одразу звернув увагу на малого Бортнянського й кілька років був його наставником. А коли готували список кандидатів на стажування до Італії, подбав, щоб Дмитро туди потрапив.

В Італії Бортнянський стажувався 10 років. Якийсь час у Венеції, де маестро Ґалуппі керував консерваторією. Жив також у Болоньї, Римі, Неаполі, Мілані, Флоренції. У театрах ішли його опери "Квінт Фабій", "Кріонт", "Алкід". Вони - не копіювання, а засвоєння найкращих досягнень італійської оперної школи XVIII ст., цілком зрілі твори.

1779-го Дмитра Бортнянського затребували назад до Петербурга. Отже, вважали його гідним служби при дворі. У тім таїлася й небезпека. За два роки перед тим наклав на себе руки його старший співвітчизник - композитор Максим Березовський. Саме через те, що його придворна кар'єра не клеїлася. Та в Бортнянського доля вибудувалася щасливо. Може, завдяки його вдачі: був урівноважений, компанійський, незаздрісний, розумний і дипломатичний.

Привезені ним твори - опери, кантати, сонати для клавесина - викликали сенсацію. Композитора зарахували придворним капельмейстером - а звідти він їхав простим хористом. Він почав писати хорову музику. Цим займався ще Ґалуппі, але - за зразками XVI-XVII ст., а Бортнянський спирався на найновіші світові взірці.

Він став модний. Нова цариця - Катерина II - знала ціну музиці. Сама писала оперні лібрето, хоч від природи зовсім не мала музичного слуху. Спеціальні слуги на концертах подавали цариці знак - коли треба аплодувати. Музика ж Бортнянського - вокальна у своїй суті, і кожному слухачеві здавалося, що він і сам міг це виконувати разом із хором. Приміром, полководець Олександр Суворов любив співати по нотах духовні концерти Бортнянського. Вони були знайомі. Композитор присвятив Суворову концерт "Живый в помощи Вышняго".

1783 року пішов у відпустку Паїзієлло - капельмейстер "Малого двору" в Павловську й Гатчині під Петербургом, та так і не повернувся. Відтоді й до кінця життя Дмитро Бортнянський служив при Марії Федорівні, дружині майбутнього російського імператора Павла I. Вона сама музикувала. У Павловську й Гатчині музика звучала щодня - Гайдн, Моцарт.

Саме з 1780-х у Павловську ввійшов у моду театр. Бортнянський написав для нього три оперні партитури: "Свято синьйора", "Сокіл" (1786) та "Син-суперник, або Нова Стратоніка" (1787). Дослідники вважають: якби ці опери виконувалися ще десь, окрім Павловська й Гатчини, автор потрапив би до числа найкращих оперних композиторів свого часу. А саме тоді Моцарт написав "Весілля Фіґаро" та "Дон Жуана". І Бортнянський, сидячи в Гатчині, відчував ритми цього часу.

Ролі в тих виставах грали молоді люди з відомих аристократичних сімей: князі Долгорукий, Голіцин і Волконський, граф Мусін-Пушкін. Бортнянський міг навчити співати кого завгодно. Той самий князь Долгорукий, не знаючи нотної грамоти, співав у нього "довольно мудреные сцены". Марія Федорівна навіть не вірила, що це спів не по нотах - аж доки не побачила, що князь тримає нотний аркуш догори ногами, а співає з пам'яті.

Декорації й костюми для опер шили за рахунок двору, а прикраси - перли й інше - артистам позичали царствені особи. Долгорукий згадував: коли він співав у "Соколі", на ньому було діамантів "тисяч на 300 - від Великого князя".

За правління Павла I (1797 - 1801) немало придворних постраждали від його примх. Але Дмитра Бортнянського це не зачепило: він мав покровительство Марії Федорівни. Був її неофіційним консультантом у справі купівлі творів живопису. Презентував їй картину за 3 тис. руб - його річне жалування становило 2 785 руб. Марія Федорівна йому подарувала дуже дорогий перстень - подяка за кантату, створену Бортнянським 1814-го на честь її сина, нового царя Олександра I. Коли він зійшов на трон, композитор знову не втратив позицій, як багато хто з наближених до попереднього імператора.

1814-го Дмитрові Бортнянському запропонували створити узаконену в державному масштабі літургію, що виконувалась би при дворі. А через два роки указом Олександра I його призначили головним цензором духовної музики в імперії: "Все, что поется в церквах по нотам, должно быть печатное и состоять из собственных сочинений действительного статского советника Бортнянского или других известных сочинителей, но сих последних сочинения непременно должны быть с одобрения г-на Бортнянского".

Його хорова творчість не мала аналогів у Європі XVIII ст. Дмитра Бортнянського називали "Орфеєм ріки Неви". Збереглося близько 50 створених ним хорових концертів. Розквіт цієї діяльності припав на Катерининську епоху. Павло I та Олександр II такої музики вже не замовляли.

Бортнянський виробив стиль, що зберіг свою силу на кілька поколінь уперед, аж до часів Михайла Глінки, Петра Чайковського й Олександра Бородіна. Виростив кілька поколінь справжніх музикантів і заклав основи російського хорового професіоналізму. Були тоді й окрім нього композитори - той самий Максим Березовський у хоровому мистецтві, інші - в оперному чи інструментальному. А Бортнянський був універсальний. Визнавав загальноєвропейську культуру класичного стилю основою для своїх творів. Глінка і навіть Чайковський вважали його "занадто італійцем". Та саме Чайковський редагував повне 10-томне зібрання творів Дмитра Бортнянського, що вийшло 1882 року

Не ховав своєї національності, але й не загострював на цьому. У його пізніх концертах є інтонації українських народних пісень.

Не ховав своєї національності, але й не загострював на цьому. У його пізніх концертах є інтонації українських народних пісень

Особисте життя композитора повне таємниць. Відомо, що під час перебування в Італії у нього зав'язалися романтичні стосунки із графинею Євгенією Скавронською, небогою Григорія Потьомкіна - фаворита Катерини II. Вона любила музику й живопис та мала славу вітрогонки.

Ганна Іванівна, дружина Бортнянського, очевидно, була набагато молодшою за чоловіка, бо пережила його на 32 роки. По його смерті отримувала пенсію, рівну жалуванню композитора. Своїх дітей вони не мали. Сином Бортнянського вважали поручика Олександра Вершеневського - очевидно, усиновленого. Були також онучка та внук - по лінії сестри Мелашки.

Дмитро Бортнянський нібито належав до масонів, як тоді багато хто в Європі - Вольтер, Ґете, Моцарт. Та й у Російській імперії - Карамзін, наш Котляревський і нібито навіть сам імператор Павло I. Тоді серед російських просвітителів була мода на масонство.

×