"Во времена нацизма приходилось спасать людей из лап нацистов" - жизнь Скоропадского после гетманства

5

За обідом збиралися всі члени сім'ї. Але такого інтимного сімейного обіду, за яким кожен розповідав би про свої успіхи, у нас не було. Про особисті справи у нас не говорили. Майже постійно за столом були чужі люди. За довгим столом поруч мами справа і зліва сиділи мій хворий брат Петро і я, на перших порах няня, потім Єлисавета і стара англійка міс Стіффель, колишня гувернантка сестер мого батька, яку мої батьки у двадцятих роках викупили з Петербурга. На цьому кінці столу було тихо, тут мало розмовляли. На іншому, біля батька, трохи жвавіше. Там сиділи тості і постійний секретар батька — Сергій Михайлович Шемет. Про все, що б не дискутувалося, — тогочасні події, мистецтво, історія, говорили жваво і голосно. Часом бувало так, що батько вставав під час обіду, щоб щось уточнити у великому словнику Ларуса. Основною темою була політика, особливо українська. При цьому говорили гак темпераментно, що мама часто змушена була закликати: "Павлику, не так голосно". Секретар батька Шемет, який жив у нас роками майже як член сім'ї, своїми обмеженими поглядами постійно доводив його до білого кипіння. Вони завжди сперечалися, але попри все дружелюбно. Батько його дуже цінував, і Шемет був відданий йому. Батько часто казав мамі: "Шемет часом і справді нестерпний, але він чесний". Це для нього було найважливішим. Щодо дискусій, то вони відкрито і щиро висловлювали такі протилежні один одному погляди.

Мені ці вічні дискусії навколо української проблеми здавалися нудними. Такі слова, як більшовики, Петлюра, Грушевський, Липинський, Рада, Шептицький і тому подібне, були відомі мені з раннього дитинства, але я, звичайно, не знала їх взаємозв'язку. Коли мені сподобалось слово на слух, то я охрестила свого нового ведмедика "Петлюра", але за порадою мами перехрестила його у "Петрушку".

Звичайно, приїздило також багато українців з-за кордону й професори, які перебували в Берліні. Багато дипломатів, науковців, журналістів приходили постійно, деякі впродовж років, і ставали справжніми друзями. Інші з'являлися ненадовго й знову зникали. Ці, по суті менш офіційні, запрошення мали також переважно політичне підґрунтя. Коли після смачного обіду гості перебували в доброму настрої, батько запрошував людей, які його цікавили, до кабінету, щоб там обговорити з ними українські проблеми, що його хвилювали. Очевидно, саме так неформально і вирішувалось багато біжучих українських справ. Або ж присутні як гості іноземні журналісти зацікавлювалися українськими питаннями й потім публікували у своїх країнах відповідні статті. Гості, які залишалися в залі, доручалися моїй мамі. Зала була пожвавлюючим доповненням. Мама дуже вміло розпочинала розмову. Вона ставила здебільшого кілька цілеспрямованих питань, і потім розмова текла сама собою. Я в цьому плані багато від неї навчилась. Але то не завжди була "світська розмова". Згадую, наприклад, подружжя Казпакових, єгиптологів, які часто приходили до нас на так званий "стаффаж", тому що вони чудово володіли всіма мовами. Оповідання про бальзамування мумій зачаровували мене. Кожного разу, коли вони бували в нас, мене важко було змусити йти спати.

Наші тимчасові гості були дуже різними. Деякі з них завдавали моїм батькам великих клопогів. Я пригадую, наприклад, що наш далекий родич граф Мітя Олсуф'єв, ледве прибувши, зазнав такого гострого нападу апендициту, що його мусили оперувати у нас в домі. Один українець, що прибув з Америки, впав у шаленство й кинувся з ножем на бідного Шемета. Щоб його заспокоїти, мама всю ніч просиділа біля його ліжка, поки його наступного ранку не відвезли до клініки. Втім, він знову став цілком здоровим.

Незабутнє враження в моїй пам'яті залишив В'ячеслав Липинський. Він часто тижнями жив у нас, один або ж зі своїм секретарем Ципріяновичем, званим Ципочка. Липинського я трохи боялась. Від його худорлявого обличчя з палаючими темними очима мені було трохи не по собі.

Коли він бував у нас, домашнім наказувалося ходити навшпиньки, щоб не заважати гостеві. Багато годин батько дискутував з ним у кабінеті. У Липинського був монотонний, дещо високий голос (можливо, то був голос Ципріяновича). Батько часто гуляв з Лнпинським у саду. Коли під вечір ставало прохолодно, бувало так, що мама наполегливо кликала їх у дім. Липинський уже тоді був нездоровий, і прохолодне вологе вечірнє повітря не було для нього добрим. Я знаю, що батько пізніше часто відвідував його в Австрії. Мені здаегься, що Липинський до цього часу живе в маєтку Малому Вартенштейні, який належав нашій родичці Марії Василівні Васильчиковій. Я добре пам'ятаю, як батько, повернувшись з одних таких відвідин, сказав мамі: "Яке нещастя, цю геніальну людину не можна врятувати". Розрив з Липинським дуже засмутив батьків, а також братів і сестер. Такий на початку плідний політичний діалог був переведений ним в нераціональну, сповнену ненависті площину. Липинський писав листи з жахливими випадами, що дуже хвилювало мого батька. Батьки були глибоко вражені духовним розпадом цієї так важливої для них людини. Незважаючи на все те, що Липинський зробив моєму батькові, його ім'я і його твори високо цінувалися в нашій сім'ї. Але я хочу писати не про це, а про наше життя у Ванзеє.

Найбільше я любила великі прийоми, які ми давали досить регулярно, двічі-тричі на рік. Вони були для мене найвеселішими, і, звичайно, ніхто на мене не звертав уваги. 29 квітня (в пам'ять про день відновлення у Києві 29 квітня 1918 р. гетьманату) приходили українці — професори Дорошенко, Мірчук, Кузеля зі своїми дамами, студенти і ті, хто був ще в Берліні. Чоловіки переважали, і це мені було нецікаво. Правда, інколи приходили мала українська дівчина, дочка Мірчука, Ганеля [Іванна] і син Скоропис-Йолтуховських Василь — єдині українські діти, яких я знала. Але, на жаль, обоє були на кілька років молодші за мене, так що по відношенню до них я почувалась дуже дорослою. На день народження або ангела мого батька давали так званий "вінегрет", тобто званий обід для цілком мішаної публіки — німецьких і російських сусідів у Ванзеє, батькових полкових товаришів. Завжди були присутні українські професори Мірчук і Дорошенко, якщо він перебував у Берліні, а також Скоропис, Кужім і Коростовець. Крім цього — фінська журналістка Анна Норпа, велика шанувальниця моїх батьків і генерала Маннергейма, якого добре знала. Генерал був однополчанином мого батька.

Мені дуже подобалося, коли на цих званих обідах співали. Взагалі, музика в нашому домі відігравала велику роль. Батько був дуже музикальним. Молодим офіцером він навіть одного разу в аматорській постановці при царському дворі змушений був на короткий час замінити тенора. Коли було весело, він співав ще й тепер. Брат- Данило теж був всебічно музично обдарованим. Він одержав добру освіту й був непоганим скрипалем. Ще зовсім юним він навіть мав намір стати музикантом. Кожного дня перед обідом брат віртуозно фантазував за фортепіано і насвистував. На слух він міг грати все, хоча й не вчився грі на фортепіано. Крім того, у нього був чудовий баритон, але, на жаль, він не знав жодного тексту всіх тих арій, які співав. Розповідав, як з великим успіхом своїм німецьким друзям, які охоче слухали його спів, але були не дуже освіченими, проспівав довгу італійську арію на текст "Не плюйте у вагонах", що було написано у всіх італійських залізничих вагонах. Віц грав першу скрипку в академічному оркестрі і багатьох постійних струпних квартетах, які час від часу грали також і в нас. Приємні спогади дитинства — засипати в дитячій кімнаті під звуки камерної музики, які долинали здалеку.

Але найбільше я любила, коли українці співали хором. Якщо при цьому був заспівувач з глибоким басом, то це для мене було, паче рай на землі. Я завжди раділа задовго до настання Різдва і Паски, тому що тоді приходили так звані студенти, тобто просто молоді українці з колядою, на масляну, до розговіння, співали "Христос Воскресе". Це відбувалося спонтанно, без офіційного запрошення (але все ж попередньо повідомлялось по телефону, щоб ми могли все приготувати до зустрічі), і всі ми раділи з цього приходу.

Уже в останні роки війни, коли я була дорослою, незабутнє враження справило несподіване відвідання мого батька групою співаків київської опери, які прибули в Німеччину як "переміщені особи". Це були майже всі молоді люди з чудовими голосами. Вони співали годину й дуже зворушили нас.

Звичайно, визначальною ознакою нашого життя у Ванзеє була українська політика. Благу української справи постійно підпорядковувалося все інше, а також наше приватне життя. Для мого батька це була річ само собою зрозуміла. З часу гетьманату він присвятив себе українській ідеї у всіх галузях.

Для мами це було дещо інакше. Коли я вже виросла, вона розповідала мені, що їй нелегко було пристосуватись. Можна лише уявити, що могло означати майже 40-річній жінці довідатись без будь-якої підготовки з газет, що її чоловік, з яким вона 20 років тому одружилася як з царським офіцером, став гетьманом України. Добре, що рід Дурново мав володіння на Україні, де вони інколи жили влітку. Після одруження батьки влітку постійно жили з дітьми у батьківських маєтках Тростянці і Полошках. Мама дуже любила ці перебування на Україні. Як і батько, вона завжди цікавилася історією і культурою України. Та за своєю сімейною традицією і вихованням вона почувала себе тоді ще росіянкою. Під час перебування в Києві мама з абсолютною лояльністю стала на бік чоловіка й чим тільки могла, допомагала у його справах. Вона повністю зі справжнім переконанням сприйняла його ідею новоствореної України, але саме його ідею, а не ідеї шовіністично настроєних українців, яких чимало було в її найближчому оточенні в Києві. Вона потерпала через нетактовність і обмеженість цих людей і продовжувала страждати через це також і у Ванзеє. До цього долучилася ще й проблема мови. Мама мені казала, що пізніше вона вважала упущенням свого життя те, що не вивчала систематично українську мову. Та й коли, власне, вона могла б це зробити? Важко уявити, яким виснажливим було життя в Києві. Через свої різноманітні обов'язки вона була повністю без претензій. І потім життя в еміграції, що майже все тяжіло над нею! Так, її українська мова завжди була досить мішаною, як, на жаль, і моя, причому в мене мішана і російська. Я навіть вивчала обидві мови, але шкода — без особливого успіху. Крім німецької, я розмовляю іншими мовами, також англійською і німецькою вільно, але з акцентом.

Я думаю, що багато українців, з якими мій батько співпрацював, не усвідомлювали, як багато вже там, у Ванзеє, зробила моя мама для української справи. Вона не втручалася в деталі організаційних, плинних політичних справ мого батька. Але з огляду на те, що мама переважно створювала ту атмосферу, в якій батько міг працювати, вона була тією людиною, яка найкраще знала його хід думок. Опосередковано, протягом усіх цих десятиліть з часу гатьмапату вона надавала батькові в українській справі велику підтримку і допомогу. Мама мислила дуже чітко. Вона не піддавалася емоціям, при яких легко забути всі реалії української справи. Крім того, інтуїтивно відчувала людей. Ще дитиною і молодою дівчиною я часто чула запитання батька: "Аліна, що ти думаєш про цю людину? Чи можна йому довіряти?" Інколи мама відповідала: "Почекай ще, ти його пильно роздивись", або недвозначно застерігала і, на жаль, завжди була права. Як часто я була свідком того, коли мій змучений, млявий батько, дійсно старий чоловік, повертався з міста й відразу йшов до матері. їй достатньо було лише на нього глянути, щоб зрозуміти, що батько засмучений новим розчаруванням у людях, або ж, крім того, невдачами. Коли була хороша погода, вона казала: "Переодягайся і йди в сад." Мама знала, що добре для натури мого батька. Або це називалось: "Я прийду зараз до тебе". Потім вона часто мені казала: "Бідний папа, йому так важко". Я знала, що потім обоє сиділи на лавочці в саду або за письмовим столом у кабінеті. Майже завжди чула схвильований голос батька, він скаржився на нові клопоти і розчарування. Зрідка промовляла мама. Потім поступово голос батька ставав усе спокійнішим, наприкінці розмови навіть інколи було чути сміх. Я тоді знала, що все знову добре. Коли батько з'являвся, погляд його був світлим, а рухи жвавими. Біля дружини він черпав нові сили.

Для мене, коли оглядаюсь назад, є загадкою, як мама з усім справлялася, коли ще до всього іншого долучалася турбога про хворого брата. Мама безпосередньо мусила пильнувати за ним удень і віючі. Дуже рідко на якусь годину її заміняли батько чи няня. Але всі ці обставини не могли стримати маму. Вона сприймала їх як дапнісгь. Я не чула від неї ні слова скарги. Мама також не сумувала за минулим, вона просто робила те, що вважала своїм обов'язком. В останні роки життя у Ванзеє мама відкрила нове поле діяльності, яке додало їй не тільки ще більше роботи, але й принесло нових друзів і справжнє задоволення. Вона розпочала серйозно займатися сімейною генеалогією. Протягом багатьох років мама проробила величезну роботу.

Без сумніву, на Україні є лише кілька сімей, походження яких вивчене так грунтовно, як це зробила мама для нашого роду. Мова йшла не лише про генеалогічне дерево родів Скоропадських і Дурново, але також про всі' інші роди; кров яких перемішалася з нашою. Кожну хвилину свого так обмеженого, порівняно з обов'язками по дому і роботою в саду, часу мама працювала над історією роду. Як вона раділа, коли одного разу кілька днів підряд ішов дощ! Тоді їй не треба було поливати. Приблизно 14 днів після обіду, коли батько доглядав мого хворого брата, мама їздила у Прусську державну бібліогеку й знаходила нові дані. Вона вибирала там з генеалогічних книг усе, що стосувалося відповідних родів, з трудом друкувала (двома пальцями) з необхідними, цілком професійними коментарями. Виникла колосальна праця. Кращий екземпляр з усіма фамільними гербами знаходиться тепер в інституті Липинського у Філадельфії. Моїх знайомих, які цікавляться генеалогією й дивляться на мій екземпляр, вражає обсяг матеріалу і груїновінсть праці. Для генеалогів та істориків, які цікавляться цією темою, це справді невичерпне джерело.

Мої батьки мали чітко виражені соціальні почуття. Вони допомагали, як лише могли, кожному, хто до них звертався. Переважно з проханням допомогти спочатку зверталися до батька. Потім він тут же йшов до мами, й вони радилися, як найкраще діяти. Я часто цьому співпереживала. Обоє не шкодували сил, щоб допомогти людині в біді, Чи мова йшла про напівбожевільну далеку родичку, стару графиню, яку необхідно було влаштувати у притулок для старих людей, чи про хворого на туберкульоз українського студента, якого треба було помістити в сайаторій, або ж бурлаку, який спився і після протверезіння знаходився в'нас. Час від часу батьки діяльно допомагали в різних випадках людського горя, печалі, пороків; але нікОлп тільки втішали, або вели тривалу розмову, яка заспокоювала людину. В часи нацизму доводилося часто рятувати людей з лап нацистів, для звільнення яких батько послуговувався своїм авторитетом, усіма зв'язками, що були в нього у розпорядженні. Інколи, щоб урятувати людину від концентраційного табору, він мусив смиренно взяти на себе відвідини тодішньої влади. Його не обтяжували ніякі клопоти. Батько робив це без огляду на людину чи національність. Зрозуміло, що більшості тих, хто шукав допомоги, чи то українців чи росіян, не беручи вже до уваги німецьких жебраків у часи безробіття, — було відомо, що в домі Скоропадських вони завжди можуть одержати принаймні їжу. Інколи справді дивні типи сиділи в нас за столом на кухні, де няня мирно бурчала й годувала їх. Коли я чула, що хтось з таких там був, звичайно ж, тут же бігла на кухню, звідки мене з трудом випроваджували.