Нічний поїзд

Грузини попереджали: після Азербай­д­жану у Вірменію ще можна, а от ­після Вірменії в Азербайджан – ніяк. Тому, з'їздивши до Баку, зібрався до ­Єревана.

Сідаю ввечері в поїзд у Тбілісі. Вагон набитий вірменами, які тягнуть клунки в Грузію. Здебільшого продають садовину. Назад везуть чомусь цигарки.

Поруч зі мною місце порожнє. ­Провідник Рустем підсідає й закурює. ­Пропонує й мені. Відмовляюся, мовляв, не можна ж.

– Якщо куриш зі мною, то можна, брате, – усміхається у відповідь.

Йому бракує кількох зубів.

Вірменський кордон перетинаємо близько третьої ночі. Спочатку заходить привітна жінка-медик. Питає про хвороби і щеплення, щось записує у журналі. Не бачив такої процедури ніде.

Якщо куриш зі мною, то можна

Потім з'являється прикордонник. Бере мій чистенький паспорт, із трьома грузинськими штампами й двома азербайджанськими. Старий, забитий візами, місяць тому замінив.

Побачивши азербайджанські штампи, прикордонник робить круглі очі. ­Пояснюю, що я – журналіст, був два дні в Баку. Зараз маю зустрічі в Єревані.

– Почекайте, будь ласка, – відповідає і кудись іде з моєю синьою книжечкою.

Надворі дощ, маленька станція поміж горами. Темно хоч в око стрель. Холодно. Якщо висадять, думаю собі, куди поткнуся? Поїзди не ходять, окрім цього однісінького. Злякався. А прикордонник не вертається.

Нарешті таки підходить. Похапцем розповідаю, що завжди мріяв потрапити до Вірменії, згадую вірменських поетів та історичні постаті. Він усміхається, простягає паспорт:

– Барі ґалуст!

Відкриваю, там стоїть вірменський штамп. За кілька хвилин поїзд вирушає. Мене досі трусить. Виходжу в тамбур, курю. Клунків немає. За кілька хвилин вірмени починають знов розкладати їх по вагону.

Тепер уже можна спати. Але не хочеться. Вагон жваво щось обговорює. Пригощають солодощами:

– Ти теж після цього спати не хочеш? Ох уже ці митниці!

×