"Так, так" і "ні, ні"

Болгари відповідають на питання найсвоєрідніше в усій Європі. Коли кажуть "так", заперечно хитають головою. Коли "ні", ствердно кивають. Я знав про це. Але одне діло знати, а інше – звикнути до практики.

Заходжу до супермаркету з відкритою пляшкою води. У Софії вереснева спека, і це просто необхідно, коли довго гуляєш містом. Питаю продавця:

– Можна із цим?

Заперечно хитає головою. Наміряюся вийти.

– Можна, можна! – кричить мені навздогін.

Червонію і намагаюсь заховатися між полицями. Твердо обіцяю собі більше не помилятися.

Продавці навчилися робити навпаки

Наступного разу ситуація повторює­ться – але з точністю до навпаки. Несу пакет із подарунками. Питаю:

– Можна?

Ствердно киває. На автоматі пориваюся зайти, але швидко виправляюся:

– А де можна залишити?

– Ось тут на поличку кладіть.

Далі вже клопотів не мав.

– За легендою, так болгари захища­лися від потурчення, – розповідає мені знайома Цветана. – Коли питали, чи готові прийняти іслам, ми кивали, а самі при тому казали "ні". А тепер від цього сама морока. Хоча, коли запитує іноземець, скажімо, англійською, то продавці й решта обслуги вже навчилися робити навпаки. Але якщо ти звертаєшся болгарською, звідки їй знати, що ти – турист?

– А чому болгарам просто не пере­вчитися, – запитую.

– А як? На телебаченні зробити рекламу? Мовляв, відсьогодні у нас міняються жести? Це вже не виправити. Тож хай іноземці терплять.

Востаннє терплю, коли вранці виписуюся з готелю. На рецепції дівчи­на ­питає, чи потрібен мені повний ­рахунок для звіту. Заперечно хитаю ­головою. І вона виписує його. Мені ­соромно казати, що не те мав на ­увазі. Тому привіз із Софії ще й письмову згадку про цей дивний звичай. Який підтверджує: деколи знати місцеву мову – собі ­дорожче.

×