Двадцятка

Мене завжди муляє: давати чи не давати гроші працівникам комунальних служб, яких викликаю додому? Воно начебто і не треба, бо щомісяця плачу за рахунками, і вони отримують із того зарплату. Але з іншого боку – що за задоволення длубатися в моєму, пардон, унітазі, який забився? Щоб якось скрасити безрадісний візит сантехніка, завжди тицяю йому "двадцятку" в кулак.

Цього разу приходить вусань. ­Сантехніки взувають страшні, порепані, обтьопані всіма грязюками чоботи. Таких і на смітнику не знай­деш. Вусатий свої не скидає і човпає до кухні, залишаючи на килимку руді плями. Колупається в трубах хвилин зо 5, каже, що все – путьом. Забирає свою "двадцятку", лає якогось Петровича і зникає.

До вечора стає зрозуміло, що труба як текла, так і тече. Наступного дня викликаю сантехніка знову. Але день минає марно, і мені стає шкода не тільки свою "двадцятку", а й 60 гривень, які щомісяця плачу в  жек.

– За що, питається? – кричу зранку в слухавку.

За годину у двері тарабанять троє. Акуратно залишають чоботи в різно­кольорових плямах біля порога й тихенько йдуть на кухню. Я емоційно розповідаю про їхнього попередника, який гроші взяв, а от такий результат.

Хто то був? Толік?

– Хто то був? Толік?

– Хіба я знаю? Вусатий і бурчав увесь час.

– Точно він. Ну, зараз він на больнічному і йому насрать.

Сантехніки ремонтують не тільки кухонну трубу, а й міняють прокладки у ванній. Вже топчуться біля дверей, узуваючись. Я мну в кишені "двадцятку" і гарячково думаю, почім зараз горілка? На пляшку вистачить чи додати ще? Обійдуться, вирішую зрештою – стільки нервів вимотали.

Ближче до ночі труба знову потекла.

– Дзвоніть завтра, – каже оператор жеку.

×