"А хтось продає книжки Анатолія Дімарова?" – у фейсбучній групі "Книжкова барахолка" – ажіотаж. Після виходу серіалу "І будуть люди" за однойменним твором письменника щодня хтось пише, що хотів би купити. У крамницях – катма, в бібліотеках мало, й усі на руках. У мене є кілька. Надсилаю поштою якійсь дівчині почитати "Прожити й розповісти" та "Міські історії". Десь у глибині душі готова розпрощатися, якщо не поверне.
А от "І будуть люди" нікому не дам. Дуже вже вона рідна.
– О, яке старе видання, – засміявся Анатолій Андрійович, коли прийшла написати про них із дружиною й принесла пошарпану книжку, ще мамину, на підпис. Ковтнула її у 18 років і відтоді разів зо три перечитувала. – Я дам вам новішу. Це така сама, тільки доповнена. Цензура ж майже 300 сторінок викинула про Голодомор і колективізацію. Через цей роман мені копійки не дали заробить. А пізніше, бач, вручили Шевченківську премію, – дістав із полиці голубий том, підписав.
Ця книжка й "Тореадори з Васюківки" з побажаннями Всеволода Нестайка – найцінніші. Це здійснена мрія, яку дала професія, – зустрітися з тим, кого любиш. Коли вийшов серіал, подзвонила до дружини – Євдокії Нестерівни. Їхні стосунки – це було щось. 65 років шлюбу, а вони сиділи й реготіли одне з одного, наче діти. Сім років вона без нього. Пересувається лише по квартирі й багато читає. Вчетверте слухаю, як вони познайомилися і як щасливо прожили. Питаю, як їй фільм?
– Ну, режисер все трохи інакше зробив… Але добре, що знімають і читають. Анатолій Андрійович теж зрадів би.
Недавно на Байковому цвинтарі після похорону завернула на якусь алейку, пройшлася, аж тут віддалік – Дімаров. Так зраділа, наче живого побачила, підбігла й обняла брилу з портретом.
– Чули про фільм? Сподобався? – за кілька метрів у густій парослі старезних дерев щось гучно затріщало і стовбур одного з них упав.
А книжки мені повернули.
1 
1
Комментарии
1