Перед смертю

– Що зробити перед смертю? ­Казати донькам, що я їх люблю, зайнятися коханням з іншим чоловіком, бо не знаю, що це, зробити накладні нігті, провідати тата у в'язниці, говорити правду…

Цей список складає 23-річна героїня фільму "Моє життя без мене", у якої виявили пухлину. Жити їй – місяць чи два, не більше. І вона тихо, спокійно, ніби нічого й не сталося, втілює свої плани: знайшла дружину своєму чоловікові, записала привітання донькам на кожен рік до їхнього 18-річчя. Про свою хворобу мовчить. Не хоче, щоб рідні возилися з нею по лікарнях і отруювали час, що лишився, відчаєм та муками. Переймається, чи достатньо робить для сім'ї.

– Може, хтось зможе те, чого не зможу я? Проживе моє життя без мене, – сповідується глядачеві.

Я просила, щоб лікар брехав

Мужність героїні неймовірна, але їй віриш, бо так буває в житті.

– Коли лікар мав казати результати аналізів моїй доньці, я падала перед ним на коліна і просила, щоб брехав. Вона мала надіятися, ми обидві цим жили, – розповідає моя героїня. Вона 24 роки не відходила від своєї дитини, хворої на цукровий діабет. Її покинув чоловік, відвернулася рідня, вона взяла вісім кредитів, щоб, перекриваючи один одним, купувати ліки. ­Сльози без упину течуть по щоках жінки. Усі ці роки вона мовчала, а тут прорвало:

– Я заходила в кімнату до Оксаночки, усміхалася й казала: "От бачиш, тобі вже краще". Вона так вірила, що одужає, що одного разу запитала: "Мамо, що буде зі мною, коли ти помреш?" Я відповіла: "Такого не буде, бо ми безсмертні".

Оксани не стало півроку тому. А в її 60-річної матері діагностували пухлину в грудях.

– Готуватимуся до смерті. Мене можна врятувати, – каже вона спокійно, – але грошей нема зовсім. Себе віддала дитині, а сама наче й не жила. А так хочеться…

×