Бронзовий Волошин

– Ну, подумаєш, 800 гривень. Ти ж любиш джаз, – син переконує мене поїхати на фестиваль у Коктебель.

Вісім років тому вмовляла його я. На найперший "Джаз Коктебель" ми потрапили разом випадково. Відпочивали там, побачили афіші, я загорілася. Обговорили на скільки концертів я піду. Пообіцяла, що відводитиму його щодня на цей час у кіно. А він – що послухає перший виступ. А раптом сподобається. Усі наступні він з іще одним таким самим 8-річним любителем джазу займали місця за півгодини до початку. Фестиваль тоді був безкоштовний. Коли хтось із виконавців мені не подобався – все одно мусила слухати до самого кінця. Витягти сина раніше не могла.

На емблемі фесту тоді був зображений поет і художник Максиміліан Волошин. Він – бренд Коктебеля, перед його будинком спорудили сцену. Свого часу в нього збиралася вся поетична тусівка Срібної доби, і вони добряче фестивалили.

– Якби Волошин жив у наші дні – він би слухав джаз, – каже організатор фестивалю Олексiй Коган.

Разом із сином були на "Джаз Коктебелі" тричі. Намагаємося згадати музикантів, які запам'яталися найбільше. Забули прізвище саксофоніста, який усіх "порвав" на другому фестивалі. Побачили його вдень після концерту на нудистському пляжі. ­Зараз цей пляж забудований крутими котеджами. Це, певно, не сподобалося б Волошину – першому тамтешньому нудисту. Також на свіжих фотках із Коктебеля помітили пам'ятник перед Домом поета. Придивляємося – так і є, бронзовий Волошин.

Це схоже на жорстокий жарт. Адже поет наказав поховати себе на горі й не класти на могилі навіть надгробка. Видно, його автори не бачили "профілю Волошина" на одній зі скель. Це – найдивовижніший пам'ятник, який можна уявити.

Але ж до нього не прикріпиш таблички "Зведено на кошти…"

На цьогорічний фестиваль вирішуємо не їхати.

×