Слово "прагматизм" має в Україні магічне значення. Тож кожен політик, який хоче мати сякий-такий успіх, окреслює себе як "прагматик". Прагматиком був Леонід Кравчук - на противагу націонал-романтикові В'ячеславові Чорноволу. Прагматиком - на противагу Кравчукові - називав себе Леонід Кучма. Прагматиком, принаймні до 2004 року, був і Віктор Ющенко - банкір, технократ, батько гривні й економічної стабілізації. І, звичайно ж, прагматиком називає себе Віктор Янукович.
Прагматизм - це філософська позиція, згідно з якою кожна ідея чи судження є слушними й вартісними лише тією мірою, якою "спрацьовують", тобто дають сподіваний практичний результат, за словниковим визначенням, Українці, як правило, не зазирають до словників, але знають, що прагматизм - це все хороше. А прагматичні політики - це кльові мужики, які не розводитимуться про "мову", "національну ідею", пам'ятники Сталіну та Бандері, НАТО-не-НАТО, "інтеграцію до Європи", а дадуть натомість роботу, зарплату, гарячу воду, заасфальтують дороги, вріжуть по лапах загребущим чиновникам, забезпечать нарешті, як обіцяв один із прагматиків, "бандитам тюрми", а трудящим - невпинне підвищення соціальних стандартів та інших благ. Ось уже 20 років українці віддають перевагу на виборах прагматикам, які на практиці, однак, виявляються або націонал-романтиками, або, ще гірше й частіше, звичайнісінькими шахраями.
Щось, видно, негаразд або з кльовими мужиками, або з українським народом, або з місцевою версією прагматизму. Наважуся припустити - з усім одночасно.
Прагматична політика означає націленість на практичний результат і фактичне нехтування ідеологією, чи принаймні - її інструментальне підпорядкування практичним потребам. "Мета виправдовує засоби" - так можна окреслити суть українського прагматизму. Цю засаду сповідують майже всі політики, за винятком кількох марґіналізованих націонал-романтиків; її сповідують практично всі урядовці і бізнесмени. Поговоримо, отже, про мету, бо засоби нам добре відомі. Ми їх спостерігаємо ось уже 20 років і нічого, крім огиди, обурення або й розпачу вони в нас не викликають.
Із метою справді складніше. Формально вона декларується як побудова в Україні суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Ці стратегічні цілі, зрозуміло, передбачають реалізацію безлічі дрібних, і то часами таких дрібних, що й одразу не скажеш, яким чином, наприклад, щорічна виплата депутатам фантастичних зарплат і ще фантастичнішої "матеріальної допомоги" сприяє побудові в нас соціальної держави. Або якою мірою недавнє ґвалтування Конституції, а потім і Конституційного суду наближає нас до правової держави. Або наскільки здача росіянам Севастополя ще на 30 років посилює українську суверенність.
Прагматична політика націлена на практичну вигоду, проте тактичні здобутки не завжди ретранслюються у стратегічний успіх, а особисті зиски не конче тотожні з загальнонаціональною вигодою.
На прапорі Януковича та його команди написане гасло "Реформи і стабільність". Це, власне, і є сьогоднішня формула українського прагматизму. Потреба реформ в Україні давно назріла і перезріла. Потреба стабільності теж незаперечна - після хаотичного врядування Ющенка, його параноїдальних міжусобиць із Тимошенко та цілковитого занепаду й без того неефективних державних інституцій. Але як ці потреби, цей прагматизм реалізуються?
Жодних реальних реформ за два місяці ми не побачили і навіть нічого про них не почули. Наважуся припустити, що ніяких реформ і не буде, тому що та "стабільність" і той "прагматизм", із якими вони пов'язані в одне гасло, насправді жодних реальних реформ не передбачають і не потребують.
Стабільність у хаотичних, дисфункціональних демократіях можна відновлювати двома способами: або роблячи демократію функціональною, тобто правовою, або ж усуваючи її, і таким чином приборкуючи хаотичність і дисфункціональність державних інституцій авторитарними методами. Першим шляхом пішли прибалти, поляки, чехи, другим - республіки Середньої Азії, білоруси, а з появою Путіна й росіяни. Перший шлях передбачає кардинальну зміну всіх інституцій і встановлення однакових для всіх правил гри під наглядом незалежного суддівства. Другий передбачає узурпацію влади певною владною клікою і поступову монополізацію нею політичного, медійного й економічного простору. Корупція не зникає, але стає контрольованою. Держава функціонує за мафійним принципом: усі структури ієрархічно підпорядковуються хрещеному батькові, який стежить за порядком.
У правових демократичних державах депутати не встановлюють собі пільг і не підвищують зарплат - бо закон дозволяє їм це зробити лише для наступників; не голосують чужими картками і не збивають безкарно пішоходів своїми "мерсами". Вони не скасовують усупереч конституції місцевих виборів - бо так хочеться, не формують незаконними методами урядової більшості - бо так треба, не назначають міністрами відвертих ксенофобів - бо свої, і не здають без жодних публічних обговорень державної території чужим військам, аби лише забезпечити своїм спонсорам 30% додаткових прибутків.
Придивіться до діяльності Януковича протягом перших двох місяців, аби зрозуміти, яким шляхом іде Україна. Каюсь, я трохи переоцінив був рівень свідомості українських олігархів. Якийсь час мені видавалося, що вони дозріли до розуміння категорії національного інтересу. А точніше - до усвідомлення, що їхній власний інтерес може великою мірою збігатися з національним. Хоча б тому, що вся їхня власність, їхнє майно матиме зовсім іншу ціну в заможній, стабільній, правовій державі, аніж має в країні злиденній і беззаконній. Бачу, що помилявся. Усі ці люди так і лишилися безпородними шариковими - попри статус міністра, депутата чи мільйонера. На жаль, це доволі поширене явище в молодих державах - досить поглянути на Азію, Африку та Латинську Америку.
1903-го, на п'ятому році незалежності, кубинський президент Томас Естрада Пальма підписав зі Сполученими Штатами договір про довічну оренду військової бази Ґуантанамо за 2 тисячі доларів на рік. 1934-го американці великодушно підвищили орендну плату до чотирьох тисяч. Фідель Кастро відмовляється нині від грошей, вимагаючи повернення території, але договір є договір.
Наскільки здача росіянам Севастополя ще на 30 років посилює українську суверенність?
У випадку Януковича вражає навіть не так байдужість до національного інтересу - що загалом характерно для всіх компрадорських еліт, - скільки нерозуміння інтересу власного. Леонід Кучма теж не вирізнявся особливою моральністю та твердістю принципів. Але він завжди грамотно обраховував зиски і збитки від кожної оборудки, особливо коли йшлося про його особисту вигоду. Кучма теж міг би віддати американцям збагачений уран, запросити московського попа до себе на інавгурацію, і навіть здати Севастополь на наступних два-три десятиліття. Але він умів торгуватися, непомильно розпізнавав ціну кожного питання й не вимінював золотих злитків на скляне намисто.
Зневага до Конституції, до закону, до етичних засад не є якоюсь особливою прикметою Януковича. Це родова прикмета всього нашого політичного класу. Його постсовєтський "прагматизм", власне, у цьому й полягає. Дивовижним є інше: в окремих питаннях Янукович поводиться зовсім не прагматично. Оптиміст міг би це пояснити недосвідченістю донецького парня, обмеженістю світогляду, провінційністю мислення. Песиміст, однак, може догледіти тут виразну ідеологічність, абсолютно нехарактерну для цинічних постсовєтських "прагматиків". Так поводяться послідовники якого-небудь Аделаджі чи зомбовані московськими попами неофіти, яким раптом відкрилася якась істина й покладена на них місія - "збирання руських земель", наприклад, чи утвердження "канонічної церкви", чи інша імперська бридня.
Тарас Чорновіл казав якось, що Янукович - такий самий добродушний сибарит, як і Ющенко, тільки без національної ідеї. Як я розумію, він мав на увазі, що Янукович так само не любить займатися марудними повсякденними справами і, замість нудної політики, охочіше сидів би собі коло улюблених бджіл чи на улюбленому полюванні. Це подібне до правди, але схоже й на те, що Янукович теж має "національну ідею", от тільки ідея та - радикально протилежна до Ющенкової.
Постсовєтські "прагматики" засадничо уникають надмірної ідеологізації, оскільки вона лише заважає їм прагматично залагоджувати власні справи. Натомість чимало Януковичевих рішень були явно ідеологічними. Про запрошення московського генерала КҐБ у попівській рясі я вже згадував. Таким самим ідеологічним було призначення українофоба Табачника міністром освіти, зняття матеріалів про Голодомор із президентського сайту, рішення позбавити Бандеру й Шухевича звань Героїв України. Жодної прагматичної потреби в цих суто символічних жестах, що розбурхують і розколюють суспільство, не було. Зате було явне бажання догодити Москві, яка поки що з небувалою легкістю отримує в Україні все, що хоче.
Усе інше в діяльності Януковича та його команди "прагматиків" не стало, гадаю, для нас несподіванкою. Бо ж навряд чи хтось усерйоз очікував, що ці хлопці будуватимуть демократичну, правову та ще й соціальну державу відповідно до Конституції. Про їхнє ставлення до всіх цих речей, та й до самої Конституції ми знаємо. Мало хто думав, однак, що вони так легко відмовлятимуться від національного, тобто зокрема і від власного суверенітету. Ну, гаразд, національний суверенітет для наших прагматиків це справді порожня абстракція. Але ж особистий, який без національного стає вельми сумнівним?!
Цих людей обрав український народ, а точніше - населення, що живе на території України. За Януковича проголосували 12 мільйонів - третина всіх виборців, майже половина тих, хто проголосував. Я не знаю, чи ця частина населення має право накидати всім іншим свій вибір і свої цінності. Але вірю, що всі інші мають право на опір і що вони цим своїм правом скористаються.
2 
1
Комментарии