"Україна буде за територією більша, ніж Росія"

 

Чи зможе Росія стати ліберальною державою й модернізуватися? На ці питання журналу "Країна" відповіли українські та закордонні політологи.

Вадим КАРАСЬОВ, 55 років, директор Інституту глобальних стратегій:

– Проблеми тамтешньої демократії – це проблеми ­імперії й пост­імперії. Якщо Росія лібералізує політику й економіку, то просто розпадеться.

У російській структурі справжній суверен – не народ, а президент. Він стоїть над гілками влади, над конституцією, законами і відпустити країну до демократії не може. Проблеми демократизації одразу наштовхуються на існування Росії як великої держави. Навіть у російській мові слово "держава" – "государство" походить від "государь". Бо вся держава – в руках "государя". Демократизація ставить питання: що буде після імперії? Це страшить усіх.

За демократичної системи Росія втратить свої ресурсні колонії – Сибір, ­Поволжя. ­Щойно країна розпочне шлях до лібералізації, постане питання сепаратизму. ­Демократизація 1990­х стикнулася з проблемою Чечні й Кавказу. Бо це зона нестабільності. Там навіть держави немає, а є родово­­племінні владні структури. Ці території можуть стати зоною впливу для ­Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії абощо. Уся геополітична структура світу зміниться.

Росія вже не така сильна, щоб бути імперією типу Романових або Сталіна. Але ще занадто сильна, щоб відмовитися від імперських амбіцій і будувати типову східноєвропейську демократичну країну, однак в інших територіальних межах. І тоді може статися, що Україна буде за територією більша, ніж Росія. Тому вона підтримує хитку рівновагу між уже­не­імперією і ще­не­державою за рахунок зовнішньої політики – економічної, енергетичної тощо. Саме тому й не відпускає Україну, Білорусь та інші суміжні держави. Вона мусить тримати периметр по своїх кордонах. Якщо його не буде, то демократизація довколишніх країн перекинеться на Росію – і далі буде все з тими­таки наслідками.

За демократичної системи Росія втратить свої ресурсні колонії

Тому всі російські модернізації й лібералізації йдуть лише згори. Це не європеїзація – створення сучасної, модерної, мобільної нації. А імперська модернізація, що живить, оновлює імперію й завжди закінчується підсиленням її військового потенціалу. У Росії цикли мілітаризації поєднуються з циклами смути – лібералізації та демократизації. Зараз вона – у мілітарному циклі.

Президент Медведєв намагався поєднати модернізацію та європеїзацію зі збереженням нинішньої структури влади. Але це йому не вдалося, бо наштовхнувся на опір значної частини чиновництва та й самого Путіна. І на економіку, у якої не вистачає ресурсів для європеїзації.

Росія не зможе стати другим Китаєм, бо досі не має власного цивілізаційного коду. Вона фундаментально дуальна (має подвійну свідомість – "Країна"). Має європейські культуру, спосіб споживання, наміри еліт, що хочуть бути такими самими, "як у Європі". Але суспільні відносини залишаються азійськими. Проте Росія не може бути азійською державою, як Китай або Іран, бо ті не такі дуальні. З іншого боку, і європейською бути не може – в Європі культура і прагнення влади нерозривно поєднані з договірно­правовими відносинами в суспільстві, а також – між суспільством і владою. А в Росії ця культура поєднується з командними, вертикальними, мілітарними, деспотичними формами суспільних відносин.

Росія не зможе стати другим Китаєм

Україна вийшла з цієї чужої для себе системи. І зараз, хоч і хитається деколи, але позбувається набутих рис євроазійськості. Закрити цю дуальність не дає саме Росія. Віктор Ющенко хотів це раз і назавжди вирішити – вступити до НАТО, а тоді до ЄС. Але росіяни розуміють, що позбуття дуальності України – це загроза для них. Після ­втрати України, Білорусі й Молдови Росія обиратиме: або ставати повністю європейською, або ж повністю євразійською, тобто азійською. А ресурсів, принаймні зараз, немає ні для того, ні для іншого. Тому вона ще певний час консервуватиме ситуацію, коливаючись між псевдодемократією, постімперією та псевдонацією. Якщо немає нації – то лише центральна влада може утримувати територію країни. Бо тільки силою можна ­об'єд­нати у спільноту дагестанців, росіян і башкирів. Тим більше, федерація в Росії – на ­етнічній основі, а не на адміністративній.

У перспективі Путін уже програв середньому класу

Щоб Росії стати економічною потугою, на зразок авторитарного Сингапуру, треба запровадити в економіку ліберальні, договірні принципи, справедливий суд, гарантії власності. Такого немає навіть у Китаї, де модерні­зація дуже поверхова. Успіх китайської моделі зумовило втягнення в економічні відносини армії селян. Відбулася капіталізація дешевої, невибагливої робочої сили. Але цей успіх уже себе вичерпує. Тепер постає питання – як поєднати ліберальні економіку та цінності з китайським цивілізаційним кодом. Бо вже не можна модернізуватися за рахунок дешевої робочої сили, якої стає все менше. А в Росії робоча сила дорожча за китайську.

Стартових умов для ривка Росія не має. Сформувався середній клас як основа економічної системи, а влада не знає, що з ним робити. Зараз призначила його своїм ворогом і поставила на традиційні пострадянські, залежні від держави, соціальні верстви. ­Влада поставила на замороження ситуації – бо інакше Путін не зміг би виграти виборів. Він конкурував не із Сергієм Мироновим чи Геннадієм Зюгановим, а боровся проти Болотної площі та проспекту Сахарова, на які вийшов середній клас. Путін його здолав, бодай отриманими голосами. Але не поборов історично й соціально. Це – тріумф і трагедія водночас. Більше того, у перспективі Путін уже програв середньому класу ту мить, коли оголосив, що повертається, а Медведєв не кандидуватиме.

Президент Росії проводитиме дуже обережну політику. Ставитиме не на ліберальний прорив, а на мілітаризацію і зміцнення авторитаризму. Що й довели каральні акції проти опозиції одразу після виборів. Він усе робитиме для того, щоб західні сусіди Росії не вирвалися з її зони впливу і не вийшли на європейський оперативний простір. На цьому балансуванні, як на цирковій линві під куполом, він і проведе ці шість років.

Для тривалішого балансування бракує ресурсів. Щойно виникають проблеми з бюджетом, одразу підіймається питання – чим годувати Чечню? А з іншого боку, зростає кількість росіян, які вимагають припинити це підгодовування. А провінція каже: "Досить годувати Москву". Як 1991­го, імперія й далі розкладається, на наших очах. ­Гадаю, до 2050­х завершиться процес еволюції Росії, входження її до сучасного світу. Кількома країнами, звісно. Бо за соціальною структурою Росія – це країна кінця ­XVIII – початку XIX століття. І це проб­лема світова. Бо Росія – одна шоста суші, величезна ресурсна складова і головний біль Заходу. Не тому, що він прагне Росію загарбати, а тому, що не уявляє, що буде ­після того, як великодержавній Росії прийде ­кінець. Скільки відбере собі Китай? Європа? Ісламський світ? Розрахунки такі на Заході роблять, стратегічні й аналітичні наслідки прораховують, але забагато чинників на цей розпад впливатимуть. Зрештою, ХХІ століття мусить поставити жирну крапку на історії імперської Росії.

 

Андреас УМЛАНД, 44 роки, німецький політолог, викладач Києво-Могилянської академії

– Модернізована Росія мала б бути політично й економічно відкритою. Тобто, з відкритими каналами комунікацій між державою та суспільством. Це дозволило б вести перемовини і визначитися, якою Росія має бути зсередини, яку проводити зовнішню політику – чи вона є частиною Європи, чи має власну цивілізацію, чи повинна бути державою азійського типу. Росіяни не дали відповіді на це запитання ні собі, ні світу.

Зараз є три Росії. Перша – політична верхівка, друга – народні маси, третя – інтернет­спільнота. Усі вони живуть у різних світах. Модернізована Росія має з'єднати їх в один – із вільними ЗМІ, політичним плюралізмом і комунікацією між державою та народом.

 

Володимир ЛАНОВИЙ, 59 років, президент Центру ринкових реформ

– Сьогодні домінує візантійська модель: на одному полюсі Москва, всевладні чиновники і газодолари, на іншому – провінція, безправні громадяни й бідність. Кошти йдуть на захоплення активів в інших країнах. Якби нова Росія зберегла монополії в найбільш дохідних галузях, то гроші почали б працювати на внутрішню політику.

Проблемою для модернізації є розміри країни. В умовах феодалізму чи комунізму такі розміри виправдані. Теперішня політична й економічна структура Росії відповідає імперіалістичному типу країн. Але якщо вона відмовиться від імперіалістичних принципів, то потребуватиме децентралізації. Наприклад, Далекосхідний регіон матиме міцніші економічні зв'язки з Японією, аніж з Москвою чи Калінінградською областю. До якої міри піде політична дезінтеграція Росії – невідомо. Скоріше за все, федерація перетвориться на конфедерацію. Частина країни може бути більш наближена до ЄС, інша – до Китаю та Японії.

Зміниться розподіл доходів. Збагачуватимуться ті, хто працюють в окремих ­регіонах, а не ті, хто сидять у Москві й збирають мита, податки, корупційні преференції та інвестиції. Демократія має вирівняти все не за адміністративно­політичною логікою, а за економічною.

 

Михаїл ТАВКХЕЛІДЗЕ, 40 років, грузинський політолог

– Будь-­яка модернізація російського політикуму, соціуму чи економіки призведе до розпаду Росії. Якщо, звісно, буде справжня модернізація, а не те, що намагався імітувати президент Медведєв.

Парадокс із Путіним у тому, що його політика консервації також призведе до того, що й формальна модернізація, але значно пізніше. Тобто, Росія намагається застигнути, уповільнити ходу історії. Теперішній новий­старий лідер живе ніби в реальності, а насправді – в ілюзорному світі. Думає, що понад 63 відсотки населення Росії його люблять. У таких же ілюзіях живе і частина країни. Як можна модернізувати таку країну? Модернізувати можна хіба що ілюзії людей, які там живуть.

×