– Він на обід їсть більше, чим ти за місяць! – кип'ятився оборонець барикади біля метро на Інститутській, вкотре намагаючись щось довести своєму візаві. Йшлося чи то за президента, чи за генерального прокурора – початку розмови я не застав.
За барикадою з туго набитих мішків виднілася сторожова вежа, а попереду справдешні протитанкові "їжаки", як у Москві 1941-го. В тій барикаді було більше поезії, ніж у cумарних творах членів Cпілки письменників, будинок якої жовтів за кількадесят метрів. А в тому розчервонілому дядькові – більше правди, ніж у всій президентській адміністрації, що теж поряд. Принаймні мені так здалося. М'ятого вигляду мужики-антимайданівці, що підходили поговорити за жизнь, певно, вважали по-своєму. Бурмочучи щось на ходу, типу "работать надо", вони почимчикували вгору, вбік Маріїнського парку, і розчинилися в перспективі.
Тепер на місці тої барикади лежать квіти, поряд постав хрест і капличка. Саме там погинули чи не найбільше майданівців. Маріїнський парк очистився від наметів президентських прихильників. Президент утік, прокурор, валяючи рамку аеропортівського металошукача, обтрушуючи повислих на шиї митників, теж. Лишилася порожня державна казна й обронені на бігу золоті батони у спорожнілих маєтках, як втілення жлобського уявлення "о красівом". Крим анексовано Росією, і, як написав один російський, схожий на суворого бурундука, письменник-пасіонарій, тепер "в каждой руской душе цвєтут сади". А площі трьох українських найсхідніших областей з якогось часу теж розцвіли барикадами й прапорами над ними. Де все, за винятком триколорів, до болю нагадує київський антураж – шини, мішки, кільця колючого дроту. Навіть люди, в балаклавах і без, дещо схожі. Десь там, може, і ті мужики, що приходили тоді до барикади на Інститутській. А може й ні, яка різниця? Знайшлися інші, що весь час майданного протистояння, як і раніше, роками тотального визиску й безпросвіття, сиділи як миша під віником, в анабіозі радянських снів, аж раптом прозріли і в одночасся прокинулися в життя. Хоча в таке химерне, що ще більше нагадує сон. Чи скоріше цирк. Де поєднуються гасла проти олігархів і за повернення втеклого мільярдера-президента, а заяви про незалежний "Домбас" переплітаються із закликами ввести війська північного сусіда. "Здєсь русскіє люді – настоящіє украінци".
Зрештою, всі розуміють, що до чого. Люди в балаклавах можливі насамперед тому, що за ними – маски впливових постатей, що, крім масок, мають ще й потрійне дно. Ігри еліт. Домовленості керівників світу. І – міцний шахтарський сон, уречевлений у фрази на зразок "ми політикою не цікавимося" або "хай не лізуть до нас на шахти, бо будемо бить". І протиставити цим снам у минуле можна єдине – реальність нової України. Справді нової. Якіснішої й справедливішої у всіх сенсах. Про яку йшлося тоді, в давній лютневій випадковій суперечці, і за яку, як за найвищу мрію, поклали голови й люди з барикади на Інститутській, і з багатьох інших барикад
1 
1
Комментарии