Не сказати, що весь цей час я тільки й ждав його з'яви. Але, якби озвався, світ очуднився б. Людина не задумується про якісь речі, а коли вони, ніби приглушені стіною дощу, замріють здаля, раптом розуміє їхню значущість. Тут той випадок.
За Йогу я почув від Цигана після армії. "Його арматурою б'ють – устає, як ванька-встанька, – хмикав Циган. – От і поганяло таке". В Цигана ми й познайомилися. Йога проступає з парів, певна річ, алкогольних, бо що було робити в Цигана? Кільця чуба на лобі, звужені в гарячі щілини очі. Йога кидав примовки й усміхався. Гумором і впевненістю пашіло від нього. Як з'ясувалося з часом, Йогу знали люди, він теж знав багатьох – ну, з тих, кого треба було знати. Рух і пригода поєднувалися з Йогою. Плюс він не був жмикрутом.
– Мнє хрустов нє жалко рваних – я сєбє єщьо достану, – Йога вгрузав носом у вуса й посмішку. – Тцс-ссс… – так він сміявся.
Ніс був подібний до гоголівського. Під шкіряною курткою стигла міць, не впадаючи в око, однак вкладаючись в удар – фух! ф-фух! – аж повітря свистіло. У бійці Йозі було весело. Це стало ще одним відкриттям. Відсутність пальця на руці бійцівським якостям не заважала. Я про цю втрату чув ще до знайомства. Жилмасивський Жужкін, звільнившись, виставив Йозі якісь претензії, пред'яву. У бійці він відкусив Йозі палець, а Йога видавив Жужкіну око.
– Так не по злобі ж, – сичав Йога, згадуючи. – Треба, мабуть, було заставити його те око з'їсти, як в Афгані було – тц-с-ссс-с…
Кілька армійських фото я бачив у Йоги вдома, на вуличці під парканом автобази. На фотографіях він поставав сержантом. Потім розжалували. Бо, як казав, перестріляли кишлак, разом із собаками й ішаками. За Афганістан Йога не говорив. Як і про ексдружину. Числився Йога десь зварювальником, але що тут цікавого – здатність філігранно варити шов на стиках труб? За Йогою завжди мрів якийсь простір, слабо проглядний для інших. Звідти долинали відгомони про якісь розбірки, стрілки, проблеми з мусорами й знову розбірки. Сам Йога лише покусував вус і посміхався.
З якогось мого дня народження залишився його дарунок, пластикова чашка кольору кави з молоком. Окріп, налитий у неї, не обпікав пальців. Такі чашки використовували у канадській армії. Рейнджери в снігах Гренландії сьорбали з них каву, запиваючи булгур з бобами. Про каву я сам додумав, Йога цього не говорив. Він і про Канаду не дуже розводився, де двічі опинявся в поліцейській дільниці, коли їздив до родичів. Шляхи Йогині несповідимі. Втім, до організованої братви Йога так і не пристав. Він був гуртовий, але самодостатній. Дві гранати Ф-1, "ефки", глухо стукалися боками, коли Йога відкривав шухлядку столу в літній кухні. Але мало що і в кого може лежати?
Одного разу, вже в іншому житті, пролунав дзвінок домашнього телефона.
– Альо-гараж! Тц-ц-ссс!..
Я навіть підійшов до вікна, вдивляючись у передвечірні акації, – звучав Йога так чітко, ніби дзвонив із таксофона від Будинку преси.
– Нє, Пашок – я з Канади! Гоп-стоп, Кана-а-ада, нам рублів не нада!.. Тцс-сс… Я тут з рєбятами-італьянцями. Строїмо усіх, потихеньку, тцс-с-с-с…
Вже у Празі я звернувся до своєї начальниці Ірки Халупи. Йога працював обвалювальником м'яса, це я пам'ятав, провінція, здається, Саскачеван. Ірка обдзвонила канадські довідкові сервіси, добилася й до американських. Все марно. Юджин Єгорофф серед підданих канадського королівства не значився. Жодних зачіпок. Зеро. Нуль. Можливо, змінив прізвище? Чи десь у важкодоступних районах потрошив кашалотів батуринським ножем? Сів надовго, наброївши щось із нащадками героїв Скорсезе й Де Ніро?
Чверть віку він не озивався. Чашку канадських рейнджерів кольору кави з молоком я забув у вишкільному таборі, куди мене якось запрошував приятель, музикант поп-року. Треба б забрати, якщо ще туди занесе і Йогин дарунок ще живий. Або попросити рок-музиканта.
Ніби все.
Але все-таки, може, озветься?
Час якраз підходящий. Карантин – він і в Африці карантин
1 
1
Комментарии