Мить

"А чи й була вона коли? – задумаєшся, бува, аж збавиш крок серед хрещатицьких бруків. – Коли вчувалася найбільше?"

З революції помаранчевої лишилася пляма спогаду, сповнена музики і гарячих барв, упереміш зі снігом. Трохи не як карнавал, тільки дуже північний. Результати? Ну, то вже таке. Щось, іще більш розпливчасте й легковажне. Недавні події, названі Революцією гідності, пам'ятаються значно краще. Та й тодішні антуражі, підсвічені вогнями на Грушевського, пострілами й трупами на Інститутській та Майдані, видавалися направду грізно-революційними.

"Ну а результат? Які зміни, зміни?!" – кричить іноді в слухавку приятель-опонент. Його не перекричати. Та й справді, як свідчить всевідаючий google, "революція" – це зміна системи, причому швидка, радикальна, перетворення не абиякі, а "кардинальні, корінні, глибокі, якісні"… То що – не було нічого? Можна б і погодитися. Можна, якби не полароїдні спалахи пам'яті. Хай навіть із перспективи років це виглядає миттю.

Столичний центр тоді призавмер, а "беркутів" і старорежим­них мусорів біля Верховної Ради заступили напіввійськові люди в касках, ще з майданівськими щитами, грілися біля вогнищ, біля залізних бочок. Час ніби зупинився. Чи, точніше, розсунувся. У пролом між ним ледь пульсувала нова доба, як джерельце на голові немовляти. Ще не зміни, так, справді, але – передзміння. В якому нічого не значили якісь захмарні надобридлі олігархи, не було жодних президентів – втеклих і ще не обраних, а існування будь-яких політиків приглушувалося димом і гаром, і низовою пристрастю людей, не занесених в google.

У тих передзміннях, в очікуваннях змін обступалися натовпами міліцейські відділки і райради, починали стрілятися і вискакувати у вікна колишні владці, а суддівсько-прокурорським людям у снах привиджувалися не захмарні зарплати, а рука Сашка Білого, котра перетворювала декому з них уявні краватки в уявні ж зашморги. Символ того дивного часу – сміттєвий бак – супроводжував випуски новин, а його вмістом раз у раз ставали корупціонери і колаборанти, самочинно визначені людським оком. Експропріювалися помістя дрібних бариг-зрадників, утеклих за порєбрік, на кшталт усіляких царьових, придивлялися до крупніших, і не тільки втеклих. І не тільки сєпарів. Пієтету до посад і банківських рахунків не було ніякого. Навіть до вождів революції – згадайте, як охолодили запал одного з них, ще на Грушевського, обдавши струменем із вогнегасника для урозуміння.

Так, за всією цією "махновщиною" мали настати інші, більш серйозні дії. Серйозні й системні. "І де вони?! – знову лунає голос мого радикального приятеля, помножений багатоголосою луною. – Де подоланий олігархат, де переможена корупція, де реформи? Де, зрештою, справедливе суспільство?!"

А хтозна, думаю я. Почни розводитися про нову армію, про безвізовий режим – запишуть у бозна які боти. Згадай про прорив у кінематографі, про вкрай повільне, але таки неухильне розширення українського культурного простору – погрузнеш у дискусіях. Але я пам'ятаю ту мить, із новою вартою в спорожнілому Києві. І повітря над ним, що, здається, тремтить синергією змін і, вирвавшись над Маріїнським парком, обмаює всю Україну.

Навіть очі прикривати не треба, бачу. Та й нікуди воно не зникло. Мерзлі бруки. Дими, ніби хисткі сподівання. Вартові біля будівлі парляменту б'ють чоботом об чобіт

×