Вічна проблема української історії: в нас були лідери, були жертовні зухвальці, але завжди не вистачало мас. "Немає людей" – цей крилатий вислів клубився над усією українською подієвістю принаймні у ХХ столітті. Зараз – такий ось парадокс – усе навпаки. Є маси і немає лідерів. Маси клубляться на Майдані й довкола, на багатьох майданах, діючих і потенційних, а перед ними другий місяць акторствує трійця випадкових діячів, змінюючи один одного й лишаючи по собі однакову порожнечу. Як факіри в цирку, вони вивергають штучні вогні промов, які нікого не печуть і не гріють, а пір'яні шаблі їхнього пафосу загинаються від першого дотику з кам'яним повітрям реальності.
Мені здається, чогось подібного в новітній історії, в новітній політиці не було. "А він випадково не провокатор? – пригадую анекдот. – Ні, він невипадково дурень". Можливо. Та зараз і не цікаво, що з ними там насправді. Головне, що толку від них мало. Механізм української держави, що сяк-так крутився впродовж двох десятиріч, дорозбирує команда владоможних мародерів до гвинтика, уже не криючись, відкрито й визивно, а троїсті музики тягнуть заупокійну пісню про нелегітимність дострокових виборів, про незаконність дочасного повного перезавантаження влади, про… Та й чи може бути інакше, якщо живеш не в мерзлому наметі, серед людей, яких нібито очолив, а трохи чи не навскоси через тин від чинного гаранта, якщо зв'язаний із владним і довколавладним простором пучком зримих і незримих нитей? Ті ж із політичних провідників, що позначені хоч якимось відблиском справжності, обов'язково нариваються на КамАЗи впоперек дороги.
Маси клубляться на Майдані, а перед ними другий місяць акторствує трійця випадкових діячів, змінюючи один одного й лишаючи по собі однакову порожнечу. Як факіри в цирку, вони вивергають штучні вогні промов, які нікого не печуть і не гріють
Утім, розмови про потенційного, а головне, свіжого лідера зараз не дуже й схвалюють. "А він треба? – кажуть противники. – Уже був один – Ющенко. Тож досить єдиного, досить сліпої довіри. Майдан стає самодостатній". Може, й правильно. Але хай не Месія – згода, де їх набратися, месій, – але якась персоніфікована альтернатива чинній владі – отой "водій тролейбуса", про якого говорив чеський політик, – аж ніяк не завадить розгойданому транспорту українського громадянського суспільства. Так само як і організованість, структурованість протестного стихійного волевиявлення. Зрештою, здавна задумувався над такою штукою. Чому вже давно відбулося історичне примирення не лише між червоними й білими, між "комісарами в запилених шоломах" і "корнєтами оболєнскімі", а навіть між бійцями червоної армії й гітлерівського вермахту, на могили яких сивочолі ветерани спільно кладуть квіточки в дні жалоби? Однак усе те не стосується УПА. Чому так? Чи не тому, що це якраз приклад справжньої української згуртованості, дієвої організованості, сама лише згадка про яку дотепер багатьом українолюбам зводить щелепи? Я у своїй версії переконаний.
Хай там як, Майдан стоїть. Зорганізований і хаотичний. Так, мабуть, завжди буває в подібних випадках: "розхлястані шинелі, жестикулюючі студенти, солдати без рушниць, рушниці без солдатів – варто, здається, занести над усім цим хаосом шаблю, і все бризне навсібіч до останку, – як писав років 100 тому "демон революції", ще тієї, жовтневої. – Але це груба помилка зору. Хаос тільки позірний. Під ним триває незборима кристалізація мас за новими осями".
Я ж думаю ще ось що. Так, у нинішню містерію вплетено багато сторін: влада, опозиція, Росія, США, ЄС, люди з майданів і кухонь, Захід, Схід, тітушки й братушки, орли й орлиці. Але є ще інший гравець. Коли вдарили дзвони Михайлівського собору, за мурами якого знайшли прихисток побиті учасники першого Майдану, він, незримий, оприсутнився чи не найвиразніше. Хоча був завжди. І хтозна, може, послані ним зимові промені, що вганяються в київські кручі, – це також осі, за якими теж відбувається та невидима кристалізація руху людей, що відчули себе вільними? І які ні з Майдану, ні з України вже нікуди не дінуться
1 
1
Комментарии
10