Про своє

У вагонному повітрі плавало закарпатське "л'" і коньячні повіви. Можливо, коньяк був і в нашому купе – зараз уже не пригадую точно. Як не пам'ятаю облич двох попутників, уже не кажучи про імена. Вони сиділи собі й мирно перемовлялися угорською. Мову я не розумію, як тоді, так і тепер, але на слух її можна вирізнити. Отже, ще раз: потяг до Ужгорода, циганкуваті типи у проході з торбами, коньяк (він таки був) і купе, сповнене угорських звуків. Колорит у концентрованому вигляді – що ще треба для приємної подорожі?

Вони довго гомоніли, мадярськомовні співгромадяни, після розмови з провідником випавши в общєпонятний, який поволі здолала моя україномовність і чарки-погарчики "Тиси", за знайомство. "Поліглоти, – думав я з повагою, вколисуючись перестуком коліс. – І м'які, толерантні люди, навіть імена свої на­звали на український лад". Це було дивно в світлі іншого спогаду, з 1980-х, що цупко засів у пам'яті. Ледве ступивши на ужгородський перон, я тоді зразу наткнувся на запитального незнайомця. Його приязність звіялася разом із моїм "не розумію". "Сірники маєте?" – переклав незнайомець, скривившись. Українська давалася йому важко. Подальші спілкування були приязніші, але більшість місцевих угорців на українську не переходили або й не володіли взагалі.

Тим часом "Тиса" скінчилася, вечоріло. Сусіди знову відсторонилися в угорськість, я ж дрімав на верхній полиці. Аж раптом… Чи то потяг якось по-особливому смикнувся, чи клацнули якісь невидимі тумблери, але попутники перейшли на українську. Між собою, самі, без жодних видимих сторонніх впливів. Пристойну українську, з діалектизмами, які робили мовлення барвистим, а мовців – живими й рідними, яких притьмом хотілось обняти. Поки я роздумував, як це зробити, невидимі перемикачі вкотре клацнули. Потім навпаки, ще і ще. Угорська й українська чергувалися, ніби в головах моїх попутників час від часу спалахували різнобарвні лампочки, в тон до світлофорних вогнів у завіконній синяві. "Може, один із них – українець-русин, а другий угорець? І, для міжнаціональної рівноваги, вони…", – я напружено розмірковував, утупившись у стелю. А, може, науковці-філологи вертаються з конференції? Викладачі-мовники? Дипломати? Хоча "човниківські" торби на третій полиці переводили цю версію в розряд анекдоту.

Обоє виявилися українцями, земляками-русинами із сусідніх сіл. Я багато чого почув: і про споконвічну толерантність, і про таке ж співжиття, і про… Не було тільки відповіді, яка пояснила би мовний делірій. Чому двоє українців (хай і русинів), в присутності третього (хай і махновця) мають провалюватися в іншу мовну реальність, геть далеку? Причому, не зденаціоналізовані українці, а живі. Уявити щось подібне в тій же Угорщині – та й деінде – мені було не під силу. Співрозмовникам, до речі, теж, і це підкреслювало головорозломність моменту. Одночасно з яким, напевно ж, десь зароджувалися нові галактики і в небі над потягом астероїди прописували послання всесвіту. Але в купе йшлося за інше, за дрібне і людське, яке все одно лишилось непояснимим. Краще вкладатися спати.

Той давній епізод сплив у пам'яті тепер і тут, туй і типирь, ще й у зв'язку із новим освітнім законом, який викликав гул євронарікань і за яким, усього-на-всього, нацменшини мають знати державну мову, відучившись в українських школах за бюджетний кошт. Надуманий "радикалізм", який ставлять Україні на карб деякі країни-сусіди, а Угорщина чи не найбільше, навіть не хочеться спростовувати. Кожен дбає за своє – істина проста, але беззаперечна. Та й до сусідів які претензії? Хіба до тих, купейних. Та до себе самого, якщо не зміг їх у чомусь переконати. В елементарному

×