"П*здєц вашей нєнькє! Ти ж там про нєйо что-то пісал, кстаті?!" Я не зразу втямив, про що йдеться. Коли о пів на п'яту зненацька пищить вайбер, важко притьмом вникнути в ситуацію. "Ти мнє нє враг, но…" – прочитав далі, протираючи очі. Спочатку я подумав, що це або помилка, або хтось із недоброзичливців у такий спосіб організовує моє пробудження. Придивившись на екран, побачив у чаті позначку "Шевченко-Студент". Шевченків у телефонній книжці в мене кілька, тож цього позначено ще й псевдом. Власне, й вигадувати нічого не довелося. Студент – це приятель іще з армійських часів, так його всі називали на вузлі зв'язку. Думаю, не тільки тому, що встиг закінчити кілька курсів інституту. Серед армійської маси він вирізнявся інтелігентністю, що поєднувалась із приязним шалапутством. Тож прізвисько було просто емблематичним. Студент, і все. Він один був такий.
Саме Студент став найближчим армійським другом. Він був трохи старший і в дечому більш підкований. Наприклад, у рок-музиці чи у фарцовці. До нього за дисками приїздили в гуртожиток "мічманА на чорних "Волгах", як він хвалився, підсміюючись. Оповідачем Студент був неабияким, та й було про що згадати – від прочитаних книжок до студентських загулів. Загалом нас багато що єднало. Навіть короткозорість, яку обидва приховували, ніяковіючи. Дещо у Студентові вислизало з мого розуміння, скажімо, відстороненість від національного визначення. Принаймні на мої обережні розпитування він дав зрозуміти, що, крім прізвища, шевченківського в ньому, Студентові, немає нічого. Якесь непорозуміння долі з тим закінченням на -ко. Та я надто й не допитувався. Як і свої потаєнності теж не поспішав розкривати. Служили собі, підсміювалися з усього, що потрапляло на очі й згадку, а особливо з улюбленого прапорщика Шрайєра. Та чекали "дємбєля", котрий мрів у багатонадійному кримському повітрі.
"Какоє щастьє, что я живу в Криму! – рядки з досвітніх послань, вискакували під акомпанемент вибухів. – Ну нє любім ми вас, Україно!" Студент писав ще добрих кілька годин, але я його вже не читав. А потім взагалі заблокував. Утім, згадую надокучливого абонента часто. Особливо з кожним нашим успіхом. "Ну шо – п*здєц?!" – подумки посилаю напаси на півострів і уявляю Студента. Він десь там, у Сімферополі, де ми півтора року ходили у строю і в самоходи. Або в Алушті, де народився і де, як розповідав, на Новий рік можна спати на балконі. З того Криму пізніше довелося втікати моєму дядьку й сестрі з племінниками, і ще купі народу. Студент там, але то вже інша людина. Власне, він і був такий, мабуть. І тотальна більшість "нєбратьєв". У різних формах і під різними масками: просунуті, дрімучі, приязні, агресивні, старші, молодші, столичні й мухосранські, владні й без, руді й чорняві, у штанях і спідницях – одним словом, різні. Але об'єднані колективною суттю, що разом зі щурячим оскалом раптом визирнула з-під машкари.
Коли у Криму почався фестиваль "Бавовна", Студент привиджується ще виразніше. І його зловтіха, слова про "нєньку" й інтимний орган, яким та ненька буцімто накриється. Відлунням відповіді екстоваришу звучить детонація боєкомплекту. "Так тобі щасливіше? Покращало? – питаюся подумки. – Ну-ну." Може, колись балачка продовжиться в реалі, бо до Криму ми ще обов'язково повернемося.
1 
1
Комментарии
2