Касіс

Касіс чи Касі, як його називають французи, — типове середземноморське містечко. Затишна гавань, двоповерхові будинки над нею, чепурні вілли на схилах серед вічнозелених піній та кипарисів.

Свого часу це було невелике рибальське селище. Тепер у гавані замість рибальських човнів стоять білосніжні яхти, відпочивальники лінькувато прогулюються набережною або поїдають свій буябес у довколишніх ресторанчиках, діти хлюпаються на пляжі у прибережних хвилях, поки їхні батьки вигріваються на осінньому сонці, мовби воно й зовсім не осіннє.

Час, здається, пливе тут інакше або й не пливе зовсім. І листопад тут не відрізнити від вересня, а вода в затоці усе ще тепліша, ніж найтеплішого літа на Балтиці. Купальників, однак, мало — і це, мабуть, єдина поки що ознака осені. Я приходжу сюди щодня, щоб зануритися з ритуальною впертістю в прохолодну воду й подолати своїх кількасот метрів — від одного краю затоки до другого.

Це повертає мені відчуття часу і тої реальності, де падає сніг, не опалюються помешкання, і де точиться дивна війна, яку ніхто не наважується назвати на ім'я. Війна, до якої, зрештою, в цьому райському закутку нікому немає діла. Як і до безлічі інших воєн, епідемій і катастроф у безмірно далеких, потойбічних країнах.

Двоє російських хлопців на пляжі ламаною французькою запитують мене, як пройти до каланок — місцевих фіордів, і я так само ламаною французькою їм пояснюю. Вони чемно дякують, а тоді один каже другому по-російськи — чи то з подивом, чи зі зневагою: "Культурные, бля!"

Я хочу кинути їм щось ущипливе, побажати, наприклад, відпочинку в Криму замість Лазурового берега, — але промовчую. Може, тому, що справді "культурный, бля". А може, й тому, що, за великим рахунком, теж мусив би поїхати не сюди, а до Криму. Чи бодай на Донбас.

×