Вітьку не бачив півроку, а то й більше. І тут раптом натикаюся на виході з нашої вулиці. Сусід не дає часу на традиційні запитання про справи й життя:
— Ти бачиш, що зі мною трапилося? — задирає футболку й показує голий живіт.
Із нього стирчить трубка. Поворозкою за шию тримається білий мішечок. Трубка й мішок з'єднані між собою.
Кожним наступним словом Вітька ніби забиває цвях:
— Рак третьої стадії. Все виведено назовні. Кажуть їхати до Черкас, робити операцію. А в мене немає грошей. Яка там операція. Заледве знаходжу на ці мішечки. Один — 60 гривень. Вистачає на кілька днів.
Сусід тисне руку й іде додому.
Він старший на рік. У молодших класах батьки не давали йому грошей на морозиво. Тоді я клянчив у матері не традиційні 20 копійок, а 30. А потім ми обнімалися на радощах і наввипередки мчали до старої автостанції. Займали чергу до темно-зеленої будки. Там товста тітка із білим чепцем діставала з алюмінієвих бачків вершкове морозиво. Раділи, коли стаканчики були вафельні, а не паперові.
— А можна, будь ласка, зажарений? — просили, коли підходила наша черга.
Якщо мати не давала 30 копійок, ми їли з одного стаканчика.
— Юрко, а ці заїди в тебе не перехідні? — запитав якось Вітька, коли побачив у мене на губі герпес.
Наступного дня його губи обсипало ще гірше, ніж у мене.
Потім наша дружба закінчилася. Його батьки раптово стали заможні. Купили червону блискучу "Ладу". Їздили нею до Кишинева.
— Що, Юрась, хочеш винограду? — запитував Вітька й демонстративно з'їдав велике синє гроно.
У старших класах знущання стали витончені. Ми ненавиділи одне одного. Його, сильного й атлетичного, я й не мріяв побити. Навіть дорослим не любив із ним зустрічатися.
А після цієї зустрічі знову захотілося обійняти, як у дитинстві. Якби тільки мішок не заважав.
1 
1
Комментарии
1