Худобченко

— Молодой человек!

Ми з Мажором синхронно обертаємося на виклик. За секунду собака втрачає інтерес. Я мушу слухати.

— Остановитесь на минуточку. Хотелось поговорить с вами о вечном.

У часи моєї студентської молодості українську мову в Черкасах можна було почути лише на вокзалі й на базарі. Тепер дивом є почути російську. Тим паче на вокзалі.

Дядько дістає з кишені Біблію. Розчаровую його одразу.

— Я не розмовлятиму з вами. Ваша російська — жахлива. Ви думаєте українською, тому страшенно окаєте й твердо вимовляєте "ч", — просто збиваю його з ніг.

Віруючий спантеличений. Напевне, досі він вважав, що чудово говорить російською. Кілька секунд мовчить. Потім розвертається і йде далі.

Я рушаю до каси. Даю гроші на білет.

Блондинка по той бік скла розмовляє з тіткою, що стоїть біля віконечка.

— Мужчина, вы что, не видите — я обилечиваю пассажира?

Я ніяковію. Справді, задумався про дядька й поліз без черги. Однак касиршу вже не спинити.

— А еще говорят, что мы живем плохо, — говорить співбесідниці. — А откуда возьмется лучшая жизнь, если все вокруг такие наглые?

Це вже занадто. Але тільки я розтуляю рота, як чути оголошення по вокзалу:

— Пасажири поїзда Черкаси — Христинівка можуть придбати квитки без черги! Поїзд подається на першу колію.

— Бачте, я маю право купити без черги, — кажу. — І взагалі, говоріть зі мною українською. Ви ж працюєте в державній компанії!

— Ну и что? У меня за день бывают пассажиры из России и Казахстана. Я с ними тоже должна по-украински говорить?

Іду на поїзд. Вирішую, що за проїзд заплачу там. У вагоні дістаю "Пригоди Івана Чонкіна" покійного Володимира Войновича. Книжку я перечитав уздовж і впоперек. Відкриваю наугад. Читаю історію про першого секретаря обкому — українця.

— Худобченко, — представлявся він росіянам. — По-вашему — Скотинин!

×